Марта Коваленко - Маленький світ

— Вибач, не стримався. Та все марно! Його давно нема у Лешті. Вже накивав п’ятами. Тепер лишитися тут було б для нього самогубством.

— От черв’як брудний! Він ніколи не повернеться сюди тому, що боягуз. Гаразд, не варто навіть думати про нього. Час до роботи!

Вони знову поринули у книги. Після обіду прийшла Залда. Принесла гарячого супу та хлібного коржа. Поки хлопці їли, вона сиділа коло Сіди і тихенько плакала. Тей з’їв зовсім мало та відразу кинувся до роботи.

— Дядьку Зуфе! — раптово вигукнув він, — Ось! Ось воно!

Старий кинув обід і підійшов до книги.

— «Отруєння зіллям втрати минулого» — прочитав він, — так Тею, це справді воно. Зажди, я сам подивлюся. Тей радів як дитя, вирішивши, що тепер все закінчиться. Та вдивляючись в обличчя Зуфа швидко замовк і налякано чекав відповіді. Чаклун мовчав, і думки його не були радісними, це було зрозуміло по очах та виразу обличчя.

— Що там, що? — з нетерпінням спитав Тей.

— Для лікування потрібна роса.

— Звичайна роса? Та що ж тут такого, вранці зберемо її скільки треба.

— Ні, Тею, не звичайна. Роса з найбільшої квітки у світі.

— А яка найбільша квітка у світі? — запитав Форо.

— На жаль такої квітки у Ембірі нема.

— Як-то нема? Але ж про неї написано у книзі, виходить десь вона є?

Чаклун не відповідав. Тей знервовано дивився на старого і ладен був луснути від нетерпіння. Він бачив, що Зуф щось приховує, але не розумів чому.

— Дядьку Зуф, Сіда єдина хто лишився з моїх рідних. Вона ще зовсім юна, і я не зможу без неї жити. Якщо я їй не допоможу, то не пробачу цього собі ніколи. Адже провина у тому, що сталося лежить і на мені. Не приховуйте, будь ласка, від мене нічого. Якщо для того, щоб допомогти Сіді, треба вилізти на небо чи спуститися під землю, я зроблю це! Чуєте?!

Зуф не відповідав. Чаклун щось не хотів говорити і це нервувало хлопця ще більше. Форо стояв напроти, дивився то на одного, то на іншого і не розумів, що відбувалося.

— Сіда вас завжди любила, майже як батька, — Тей похмуро опустив голову.

Зараз все залежало від чаклуна. Та він не наважувався на якийсь крок. Дивно поглядав у вікно і щось обмірковував, ніби зважував на величезних важелях думки.

— Так, вона завжди була мов дочка мені, — нарешті вимовив старий. — Гаразд! Збирайтеся у дорогу! Але це дуже важка та далека подорож.

— Що це ви робите? — злякано запитала Залда, коли вийшла від Сіди. Хлопці вже похапцем складали у вузол їжу, яка залишалася на столі. Тей поклав ще ножа і воду у великій пляшці.

— Мамо, ми повинні знайти квітку, найбільшу у світі, ми скоро повернемося! — чекаючи від Залди недоброї реакції, розгублено промовив Форо. Та жінка навіть не думала тримати їх. Вона теж хвилювалася за Сіду, і сприйняла цю подорож як спасіння для дівчини.

— Синку, я розумію, хай усі духи Ембіри стануть вам у допомозі. Тею, не хвилюйся, я буду дивитися за Сідою.

— Дякую, тітко Залдо. Ми швидко повернемося, повинні, адже в нас лишилося не так багато часу.

— Мамо, заспокой Міру, хай не хвилюється і чекає на мене, як тільки я повернуся ми відразу одружимося, а зараз я потрібен Тею.

Форо обійняв матір і одягнув на спину дорожню довгу торбу. Залда поцілувала обох і благословила у путь.

— Сідо, дочекайся мене, будь ласка! — прошепотів Тей у сестри над головою. А потім, швидкою ходою попрямував слідом за Зуфом. Позаду, оглядаючись, і махаючи рукою матері йшов Форо.

Минаючи макове поле, на якому зосталися сірі плями від святкових вогнищ та ще зім’ята великим колом трава, Форо раптом згадав Зуфове пророчення, і тільки тепер зрозумів його значення. Він хотів щось розказати Тею та той дуже швидко йшов і навіть не оглядався. Форо не наважився відволікати його, щоб не втрачати часу, і швидко наздоганяв друга. Чаклун повів хлопців кривою стежиною підіймаючись все вище угору. І вже скоро вони зникли між крутими вигинами скелястих гір. Всю дорогу старий мовчав, лише важко дихав, а іноді шепотів щось собі під ніс. Він був одягнений у сірий довгий плащ і на плечі також ніс торбу.

Нарешті день скінчився і темрява охопила мандрівників своїми небезпечними обіймами.

— Нам треба зупинитися на нічліг, — проговорив Зуф, знімаючи торбу.

— Але ж ми втрачаємо час! — крикнув Тей у відповідь.

— Втрачений час, це ще не втрачене життя. У горах багато обривів, ходити уночі небезпечно. А залишилося вже не багато, завтра вранці ми будемо на місці.

— Що? Так швидко?

— Ми вже дійдемо до квітки? — підхопив Форо.

— Ні. Я повинен розповісти вам одну велику таємницю. Я не зробив би цього ніколи але зараз від неї залежить життя Сіди. А перед цим ви повинні поклястися, що ніколи у житті, нікому не розкажете цю таємницю.

— Так, звичайно, дядьку Зуф. Ви можете на нас розраховувати!

Тей розпалив вогнище і підсів біля нього на камінь, уважно слухаючи старого. Зуф замовк дивлячись десь у темряву. Потім повернувся, окинувши хлопців дивним поглядом.

— Ми з вами йдемо у місце де з’єднуються світи. Хлопці переглянулися, не розуміючи, про що старий говорить.

— Саме так. Я не повинен розкривати цю таємницю жодному з ембів. Але роблю це, і сподіваюся на вашу чесність і обережність. Завтра вранці ми зайдемо у печеру, звідки ви перейдете до світу з іншими істотами. Ніколи, і ніщо не поєднувало нас з ними, і духами було вказано не сповіщати ембів про таку можливість. Я зараз порушую закон, і для цього в мене є тільки одне виправдання — спасіння Сіди. Тільки там ви зможете знайти квітку найбільшу у світі. Як тільки знайдете — відразу повертайтеся, я буду на вас чекати. Та не думайте, що все буде легко, це дуже небезпечна подорож.

— А чому ви з нами не йдете?

— Мені не можна, якщо мене не буде тут, ви не зможете повернутися. А тепер треба відпочити і поспати, бо знадобиться багато сил.

Хлопці примостилися навколо вогнища, а чаклун сидів дивлячись на нього до самого ранку. Він поринув у думки і молив духів допомогти юнакам повернутися живими.

Гілочки вогнища тихенько тріскотіли, викидаючи іноді маленькі іскорки у різні боки. У небі мерехтіли дрібні мов зернята зірки та жодна з них не підказала старому чаклуну, що чекає на цих двох хлопців. Він був збентежений, і не розумів чому зараз не може передбачати майбутнього.