Сніжана Федорова - На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова

Розділ 3. Навчання та тренування

     Звісно, ​​Андрій погодився залишитися в центрі з власної волі. Але змусив себе поважати. Він хотів, щоб усі розуміли, що він особистість, і деякі питання вони зможуть вирішувати лише у разі його доброї волі на те.

    Йому видали гарний бежевий костюм – форму центру та спортивний костюм і провели у «клас», де  пан Говоров провів для нього інструктаж.

    – Хочеш – можеш сидіти за столом, хочеш – можеш ходити. Ми не маємо жорстких норм, як у звичайних навчальних закладах.

    – А тепер, давай все по-порядку. У тебе були унікальні видіння. Не такі, як у більшості інших, які пережили клінічну смерть. Такі пацієнти зазвичай бачать темні тунелі, сліпуче світло.

    – Я знаю, що я читав про це.

  – Але те, що ти мені розповідав - подорожі містом з тінями-привидами, петля часу - це все настільки унікальне, що ми повинні досліджувати їх.

   «Якби ти знав усе, що з нами там сталося, ти б взагалі мізками рушив!» – подумав Андрій.

   – Загалом це були не видіння.

   – А що ж?

   – Це були реальні дії.

   – Наприклад?

   – Я їв там знайдені консерви. Їздив на вантажівці та легковому авто….

   – А тепер подумай сам. Як ти міг там їсти консерви, якщо тебе кормили кілька днів внутрішньовенно?

   Андрій застиг на місці. Точнісінько, і як він сам не подумав про це?

   – Але…. Я відчував смак тих консервів! Хіба бувають смакові галюцинації?

   – Не знаю. Я не психіатр! Скільки днів ти там був?

  Андрій спробував зосередитись. Один день він був у місті-тіні сам. Потім, коли там з'явилася Ліза (треба не проговоритись, що там був ще хтось, а то вони і Лізу викрадуть!), вони щонайменше дві ночі переночували там…

   – Взагалі там поняття про дні було дуже умовне. Ну, я думаю, що пробув там не менше, ніж три доби. Може більше. Але там час скорочувався, тому говорити про доби та порівнювати їх з нашою добою, напевно, неправильно.

   – Як скорочувався час?

  – Після кожного витка певних подій, у цьому випадку – затоплення, час пришвидшувався. Між повенями проходив дедалі коротший проміжок часу.

   – А ти знаєш, скільки часу ти пробув у комі?

   – Близько тижня.

  – Так. Я думаю, що твоя свідомість автоматично вела відлік цілодобово, але після якогось моменту стався збій. І остання доба стала тобі проходить суб'єктивно швидше.

    Хлопець замислився. Лікар говорив розумні речі.

    – У тебе є якісь міркування стосовно того, що ти бачив?

    – У мене були реальні відчуття, що я був 1995 року, у нашому місті, у момент затоплення.

   – А чи були в тебе в дитинстві подібні видіння?

   – Ні, – сердито відповів Андрій, відмовляючись сприймати те, що з ним сталося, як галюцинації.

    Тепер, після занять із Говоровим та іншими співробітниками й професорами, він зустрічався з Тімом і йшов на тренування чи відпочивати. На тренажерах він потоваришував ще з кількома молодими людьми. Не всі йому подобалися. Деякі мали дуже важкий характер. Але суспільство Тіма, та його приятельки Дани йому цілком підходили.

     Разом вони дивилися нові фільми, разом займалися спортом, співали та слухали музику…

    До речі, до послуг вихованців центру було доступно будь-які записи. Керівництво вважало, що певні ритми можуть налаштувати тих на потрібні спогади і, навіть, допомогти  досягти просвітлення. Іноді хлопці, навіть, відвідували місцеві «дискотеки». У барі, де для дорослих навіть були й алкогольні напої в помірних кількостях, збиралися майже всі співробітники центру. Так що, коли Андрій весело сміявся і танцював, то бачив і шістдесятирічних засновників лабораторій. Вони цілком раділи з такого життя. Мабуть, воно було легшим за те, яке вони залишили за стінами центру. І Андрій вирішив, що не варто так рефлексувати через своє викрадення. Головне, щоб йому давали спілкуватися із рідними.

     – Скажеш, що тебе як видатного студента обрали для певної програми (що є правдою), тому ти якийсь час не зможеш приїжджати додому. А по скайпу спілкуйся, хоч щодня. – інструктував його Говоров.

     І згодом Андрій навіть почав думати, що це його почули самі Небеса. Він все думав над тим, хто вивчає такі питання – ось він і потрапив до таких людей. Єдине, що йому не подобалося – що вони так грубо його викрали, що викликали шок і в коледжі, і спочатку – у батьків.

   Але все це було позаду. Він вирішив, що дізнається якомога більше корисної для себе інформації, а потім думатиме, як зробити далі: втекти з центру або залишитися в ньому довічно. Крім того, йому треба було розібратися, що тоді відбувалося з Лізою. Вона ж тоді не була в комі? Чому вона опинилася з ним? Непередбачувана свідомість могла б змоделювати галюцинацію за її участю. Але ж вона теж пам'ятала те, що сталося з ними в місті-тіні! Він побачив це в її очах, там, у їхній лікарні, коли він дивився на неї востаннє.

     Але поки що, він вирішив тримати участь Лізи в їхніх пригодах у найсуворішій таємниці, щоб не нашкодити їй. Він ще не був упевнений, що його не ліквідують після того, як викачають з нього всю інформацію. Смерті, як такої, він уже не боявся. Він знав, що за цим існуванням є щось інше, величезне, поки незбагненне для нього. Але він не був упевнений, що для Лізи зараз була прийнятна така перспектива.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍