Панас Мирний - П'яниця, Панас Мирний

по улиці, показувала язика жиденятам, насміхалася з п'яної матері й її товаришок. А стала підростати, узяли її дівочі думки: "Он у подруг і те, і се нове, а в мене одно дрантя, ті, як пави, розряджені походжають, а я — як старчиха". Стала матері казати, та — за лайку, дочка — в плач, в спірку.

— Коли б ви не пили, не гуляли щодня божого, то й у мене було б те, що другі мають, а то тільки й знають понаводити повен двір п'яниць таких, як і самі!

— Мовчи, сучко! Мовчи, відьмо! — бубоніла п'яна мати. — А то як устану, то дам тобі! — а сама й голови на в'язах не здерже, так лизнула!

— Мовчи! — корила дочка. — Хоч би віддавали мені ті гроші, що панич за кватирю плате.

— Ось що тобі! На, сучко! На, відьмо! — кричала мати, тикаючи дулі.

— На?! Хай те вашим товаришкам, а не мені. Он панич каже, що він через ваше п'яництво сидить часом голодний, що як так далі буде, то він і з кватирі зійде.

— Хай сходе! Хай! Не дуже побиватимуся...

— А де ви знайдете другого такого тихого та смирного? Другий як заковерзує, то й хати буде трохи, а сей же тихенько, просячи... Як тихий, так хай і сходе!

— Ага, сучко! Так воно он що: закохалася з паничем, відьмо, та й шкода, кажеш! Підожди ж! Ось я до тебе доберуся, я тобі дам, як до паничів лабузнитись... Поганко! Молоко материне коло губів ще не обсохло, а вона вже й з паничами!

— Та що се ви верзете? Схаменіться!

— Ні, стій! Я до тебе доберуся, я тобі дам! — і немощна стара починала рачкувати.

— Та лежіть уже на тому місці, де звалилися, спіть! — умовляла Наталя.

— І буду спати, буду. Ти думаєш, робитиму що? Ні, трясця тобі! На твоє безголов'я спатиму!..

І незабаром стара засипала.

Невеселе таке було життя Наталі, часом і сльози брали, і зло велике проймало, та нічого не вдіє. Почала хитрощами під матір підходити: коли було зводять бариші, то вона украде непремінно карбованця-другого, іноді й випросе, коли баче, що мати добра, іноді брала від Івана Микитовича вперед. І все те тратила на себе, на свої убори, стьожки, намиста, персні. Мати побаче — лютує.

— Хто тобі, сяка-така, на те грошей дав? Як ти сміла без мого відома їх переводити?

— Ви ж самі бачите, що мені ні в чому і з двору вийти, як та жидівська наймичка обідрана! — виправляється Наталя.

— А заробити, заробити не знаєш?

— Невже вам, мамо, не соромно перед людьми буде, коли я у вас одна — та піду в найми?

— У найми? — і мати прикро-боязко дивилася на неї. — Чого ж ти підеш у найми? Хіба тобі в мене нігде жити?

— Та я ж то й кажу те! А де ж я зароблю, сидячи дома?

— Ти мені все так! — забивала баки мати. — Ти мені завжди своїми наймами очі вибиваєш. А я не хочу, щоб ти йшла в найми... Не хочу, не хочу! От хоч по сю, — і вона проводила по горлянці рукою, — а не пущу тебе у найми!.. Розпустишся, розволочишся! Не пущу! — бубоніла мати стихаючи.

Не можна сказати, щоб вона не любила своєї Наталі. Одна одним — вона була у неї завжди прикметою гордощів та вихвалок перед сусідами.

— От у мене доня! От у мене господиня! — хвалилася вона. — Нею тільки й живу, нею й на світі держуся! Не будь її, давно б уже сконала десь під тином, а то все вона, моя голубонька, і хазяйствечко прибереже, і матір догляне, і біля кватиранта вона... І все сама, і все одна... Сказано: як та муха в окропі, день цілий викрутиться, а ще й весела.

Наймів же боялася мати гірше вогню. Вони малювали їй в думці найгірший занепадок її господарства і самої себе. "Як? — скажуть. — Барабашишина дочка в наймах? У невільній роботі зносе свої чорні брови, дівоцьку красу? Краще я не вип'ю ні одної чарки горілки за весь мій вік, ніж сьому бути!" — думала вона. І коли Наталя нахвалялася наймами, вона зразу попускала їй у всьому: роби, мов, що знаєш, тільки викинь ті найми з голови!..

Живучи по своїй волі, Наталя виростала й розпускалася під упливом того або другого почуття, під уразою того або другого випадку: ніхто ще не ставив їй у життю таких міцних перегород, котрих вона б не зломила або не обійшла. Мати була їй не страшна, вона її й ухом не вела, подруги мали вплив на жіночу прихильність до уборів, до веселого життя. І Наталя віддалася сьому: наряджалася, наскільки хапало достатків, гуляла, наскільки було зайвого часу, співала, жартувала, веселилася.

З Іваном Микитовичем вона держала себе просто, як дівчина з парубком: жартувала з ним, гралася. Дивуючись, який він боязкий та несмілий, вона перша зачіпала його; задивляючись на його сумну постать, болізне обличчя, вона хотіла розгадати й розігнати той сум.

— Чого ви, паничу, такі сумні та невеселі? Чи не болить що у вас?

— Ні, нічого не болить.

— Чого ж ви такі сумні? Завжди сидите у своїй хатині та виграєте на скрипці. Он другі паничі гуляють, з панянками водяться, а ви все дома та дома. І не обридне воно вам?

— А що я там буду робити на тих гулянках? Я не вмію панянкам брехень точити, як вони, — суворо одкаже Іван Микитович.

— Такі ж ви!

— Який?

— Ось які!

І вона кривила своє молоде личко, щоб показати, який він. Се передражнювання було таке утішне та миле, що Іван Микитович не сердився.

— Постійте ж, прийде мати, я матері скажу, — острахує він її.

—