Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Гм... А це ж шанс. Можна ще трохи зачекати. Я вже відчуваю, як сила вирує по жилах, тож нехай в'яжуть.

Навіть чинити опір не стану.

Кнехти навалюються з усіх боків. Хапають... В'яжуть руки, ноги... До речі, без агресії. Навіть парою штурханців не нагородили. Окей… Зарахується. Я добро пам'ятаю…

Закінчивши зв’язувати, мене кидають під один із уцілілих возів, і так залишають.

Лежу, прислухаюся до себе і буквально відчуваю, як цокає час. Адже там бій йде на смерть, і кожна хвилина моєї бездіяльності — це ціна чийогось життя. Але й поспішати не можна. Не наберуся достатньо сил — допомогти не зможу. А сюди-туди бігати вже немає часу. Або ми зараз, разом, переламаємо хід бою, або мечоносці знесуть дружину, і несамовито розлютовані увірвуться в село. А не знайшовши там жителів, кинуться їх ловити. Щоб зірвати лють.

Все… Час.

Заплющую очі. Зосереджуюсь... Мотузки тріщать і, не в силах чинити опору, рвуться.

Схоплююся на ноги. Хапаю найближчий віз і кидаю його в спину кнехтам. Збиваючи з ніг одразу добрий десяток. Потім відриваю голоблю біля чергового воза і вже з нею кидаюся в бій.

— Ураааа! Бий фашистів! Гітлер капут!

Останнє слово кнехти зрозуміли. Тому що у тих, хто повертався в мій бік, обличчя блідніли від жаху.

— Урааа!

Голобля все ж таки потужна зброя... Самому страшно від наслідків. Голови, як перестиглі кавуни, лопаються.

— Урааа!

Напевно, такий самий ефект був від першого застосування танків. Бійці, навіть найхоробріші та відчайдушніші, просто не в змозі хоч щось протиставити броні та натиску. І, як наслідок, приходить розуміння безпорадності. А за ним — безглуздість опору.

Найближчі до мене кнехти, як раніше обозники, стали кидати зброю і розбігатися. Стрій здригнувся і, під натиском дружинників, що підбадьорилися, відчувши допомогу, і подвоїли зусилля, почав відступати. Але не всі... Навколо лицарів ще тривала запекла рубка. Та все це вже не мало принципового значення. Поле бою було за росичами. Ворог розгромлений і втікає. Ми перемогли…

  Махнувши голоблею востаннє, я, як биту, запустив її вслід кнехтам і важко опустився на землю, притуляючись спиною до єдиного, дивом вцілілого воза.

Все… Нехай доля вибачає, якщо я порушив її плани. Начхати… Власне, як і на те, що буде зі мною. Я зробив усе що міг. І життя прожив не дарма.

— Ось ти який… — вирвав мене з дрімоти тихий голос. Схоже, той, хто говорив, звик, що до нього і так усі прислухаються.

Я зробив зусилля і розплющив очі.

Переді мною стояв молодий чоловік, років двадцяти п'яти, стомлений, забризканий кров'ю, але буквально випромінюючий владу. А на грудях, золота брошка у вигляді сонця. Розміром з долоню. Простому воїну точно таку не почеплять. Але занадто молодий воїн як для князя. У якого щонайменше один дорослий син. Хоча, дітей робити справа не хитра. І в чотирнадцять років інструмент придатний для цього є. Та й не ризикую нічим — помилюся, виправлять.

— І я радий тебе бачити, княже… — сидіти було недоречно, і я, покректуючи, як старий дід, від ломоти в усьому тілі, насилу підвівся. Заперечення не почув, отже, вгадав.

Хтось із ближніх дружинників метнувся до мене, я навіть приготувався отримати по зубах за зухвалість, але помилився. Воїн лише накинув мені на плечі плащ. Ну, так… Я ж голий, як сокіл. Причому буквально. І хоч князь не дівчина, але відсвічувати в його присутності причинним місцем точно не варто.

— Дякую…

— Тобі дякую, — знову озвався князь. — Якби не твоя допомога, не певний, що дали б раду б самі. Надто вже великий загін герри зібрали цього разу.

— Чим міг… — знизую плечима. — Попити б? У роті, як у пустелі.

Князь подав ледь помітний знак, і переді мною з’явилася фляга. Вже розкупорена. Залишилося тільки до шийки припасти. Що я негайно і зробив. Після перетворення сушняк гірший, ніж після триденної пиятики. А я, три чи чотири рази поспіль личину міняв. Навіть із рахунку збився.

— І що тепер? — повертаю майже спорожнілий посуд дружиннику. — Просто голову відрубайте, чи без кровопролиття стратите? Що там у святої інквізиції для чудовиськ передбачено?

— Гарне питання… — хмуриться князь. — За законом, кожне знайдене чудовисько має бути негайно знищене, а останки спалені. І його не з пальця висмоктали. Багатьма життями та відрами крові написано. Одна тільки халепа: досі нам такі, як ти, ще не зустрічалися. От і не знаю, як вчинити. За законом… чи за сумлінням?

— За сумлінням, княже, завжди надійніше, — хоч і пливу від втоми, але діалог намагаюся підтримати. Хотіли б убити — не чекали б, поки прийду до тями. А якщо розмову затіяли, то шанс є.

— Чому? — наче здивувався князь. — Поясниш?

— Тому що закон мертвий, бездушний і безликий. А совість, вона не спить, все бачить, все на себе приміряє. І поганого не порадить.

— Складно говориш, — хмикнув князь. — З ученого стану чи що? А мені казали — воїн.

— У моєму світі одне іншому не завада.