Джефф Вандермеєр - Засвідчення

Він більш не був певен, що зможе розпізнати різницю, яку збирався знайти і яку сам розкопував. Вежа може стати ямою. Допитування біологині може стати пасткою. Член експедиції може повернутися навіть за тридцять років у подобі голосу, який нашіптуватиме тобі на вухо дивний сон рябої кобили.

Повернувшись додому недільного вечора, він перевірив запис своєї розмови з матір’ю, відчуваючи неймовірне полегшення, коли не виявилося прогалин, як і доказів, що мати теж його дурить.

Він вважав, що у Центрі розбрат, і що він підкорюється, під гіпнотичним упливом, якійсь фракції. Тепер стеля, безперечно, обвалилася на прихований цоколь, і мегалодон нервується, бо тріскається його резервуар. Ґрейс пустила кров Цій Сутності. Йому. А потім Керманич завдав іще одного удару.

— Тільки у Лоурі є достатній досвід Південного Округу й Нуль-зони, який можна використати, — казала мати йому, але страх струмував у її словах, і вона далі розводилася про Лоурі, а Керманич відчував, нібито історична постать вистрибнула живцем із портрета, щоб заявити про себе. Розбита, хистка, реабілітована історична постать, що стверджує, начебто не пам’ятає нічогісінько із зафіксованого на відео. Хтось, кого просунули на посаді, мабуть, із дивовижної плутанини — вузол із жалості та сумніву, або з якоїсь іншої причини, аніж компетенція.

— Лоурі — нездара. — Щоб урвати її теревені про нього. Лише тому, що ти вижив, що тебе возвели у герої, це не означає, що ти не можеш бути і нездарою. Напевно, вона була у розпачі, не маючи вибору. Піднявшись над ситуацією, нашіптуючи те, що йому й так відомо про Лоурі: приховані можливості, поєднані з гіпнозом і виробленням умовних рефлексів, але від того ще страшніші.

— Я знала: може статися, що ти скажеш йому таке, чого не казатимеш мені. Ми знали: буде краще, якщо ти не знатимеш… дечого, що ми підштовхнемо тебе зробити для нас.

Гнів боровся з утіхою, що він її викурив, що, він вилучив принаймні одну змінну. Потреба знати більше балансувалася порівняно з уже наявним чуттям перегодованості. Намагаючись ігнорувати нову бентежну думку: що материнська влада обмежена.

— Чи є щось, що ти приховуєш від мене?

— Ні, — сказала вона. — Ні. Місія, як і раніше, однакова: фокусуйся на біологині та на зниклій директорці. Розгрібай нотатки. Стабілізуй Південний Округ. Дізнайся, чого ми ще не знаємо.

Хіба це й була місія? Фрагментарний фокус? Можливо, зараз йому надали місію Голосу? Таке здалося Керманичеві.

Син вирішив прийняти ту брехню, яку йому наговорила мати, за чисту монету, хоча, подумалося йому, усе найгірше позаду. Він скинув кайдани. Забрав усе, чим Ґрейс могла в нього пожбурити. Він бачив відео.

Керманич вийшов до кухні й перехилив віскі, єдину порцію за день, спустошивши одним ковтком, зачаровано думаючи, що це допоможе йому заснути. Поставивши порожню склянку на шинквас, він помітив директорський мобільний телефон біля стаціонарного. У своєму футлярі він досі скидався на великого чорного жука.

У нього виникло передчуття, а потім — спогад про квапливе шарудіння на даху тижнем раніше. Керманич узяв посудного рушника, підняв телефон, відчинив задні двері з Чоррі та й пожбурив мобільник далеко на темні задвірки. Телефон влучив у дерево й застряг у високій траві на межі. Пішов ти під три чорти, телефоне. Не повертайся. Можеш приєднатися до телефону Голосу/Лоурі в телефонному загробному житті. Він волів почуватися параноїком чи дурнем, аніж скомпрометованим. Почувався відомщеним, коли Чоррі-Чоррікінс відмовився побігти слідом за телефоном, бажаючи лишитися всередині. Гарний вибір.

21. ПОВТОРЮВАННЯ

Коли настав понеділковий ранок, Керманич відвідав спочатку не Південний Округ. Натомість він поїхав до будинку директорки, — подивившись маршрут в інтернеті, прихопивши пістолета і вибравшись на трасу. Це було у нього в списку — зробити після сортування нотаток у кабінеті, щоб запевнитися: люди Ґрейс і справді ретельно очистили той будинок, як вона стверджувала. Підтвердження маніпуляцій Голосу/Лоурі, а також його матері, — оце відчуття апатії, млявості, що дзижчало десь на задньому фоні. Щодо відповідей, Лоурі нічим йому не допоміг, не давши жодного реального важеля — ним маніпулював хтось недоторканний та етерний. Лоурі, завуалювавшись машкарою Голосу, здалеку пас Південний Округ. Тепер Керманич намагався об’єднати їх обох в одну людину, в один намір.

Щойно рушивши в путь, він відчув імпульс, що не хоче повертатися до Південного Округу, а ще хоче обігнути будинок директорки — і виїхати на сільську стежку, дістатися до батькового будинку, десь за п’ятдесят миль на захід.

Але він притлумив це бажання. Там нові хазяї, і на задвірках не лишилося скульптур. Після батькової смерті всі пороз’їжджалися по гарних домах тіток і дядьків, небог і небожів, навіть хай Керманич і відчував, начебто ландшафт його перших років, які й формували особистість, розібрано, шматочок за шматочком. Тому там не буде спокою. Там немає справжньої історії. Дехто з його родичів мешкав у цьому районі, як і раніше, але його батько був ланкою, що всіх пов’язувала, а сам він більшості запам’ятався підлітком.

Блікерсвіль мав близько двадцяти тисяч населення — якраз годиться, аби побудувати кілька пристойних ресторанчиків, маленький мистецький центр, і три квартали житлового району. Директорка мешкала на околиці, де лише кілька білих облич у наявності. Там було багато гіллястих крислатих сосон і магнолій, з яких звисав мох, із засохлими вітами, що, поламані бурями, валялися долі, потрощені, на ямкуватій стежинці. Будинки з твердого кедру чи цементу, деякі з цегляними вкрапленнями, здебільшого брунатні, або сині чи сірі, з однією-двома машинами на під’їзних доріжках, гравійних чи усипаних глицею. Він проїхав, минаючи пару громадських баскетбольних кілець і чорношкірих та латиноамериканських дітлахів на велосипедах: малеча спинилася та й задивилася, доки він проїжджав. Шкільні заняття почнуться за кілька тижнів.

Будинок директорки розташовувався наприкінці вулиці, яка називалася Стендіфорд, на вершині пагорба. Намагаючись бути обережним, Керманич припаркувався у кварталі, на нижній вулиці, потім пішов на задній дворик, який тягнувся з пагорка до будинку. Дворик увесь заріс буйними кущами азалії та виноградними лозами; деякі пообвивали й сосни. Парочка компостних грудок-острівців скніла за кільцями дротяних сіток. Багато трави пожовкло і з часом зів’яло, оголивши коріння дерев.

Три цементні півкола слугували замість столика, укриті листям і чимось подібним до зогнилого пташиного корму, поряд із тарелем для пирогів, по вінця повним брудної води. Білі засклені стулчасті двері були заляпані зеленими плямами та покриті цвіллю біля замка. Одна проблема: Керманичеві доведеться зламати замок, бо не просив