Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

Лері, охаючи та стогнучи, звісив зі своєї полиці ноги в дірявих шкарпетках. Табакі щось жував, капаючи на ковдру. Сліпий в ядучо-зеленій майці курив у кватирку. Я запорпувався під ковдру дедалі глибше, розуміючи, що заснути мені все одно не дадуть.

«О-о, дорогаа-а... Будь ласка, повір мені!» — надривався магнітофон. Табакі підспівував півнячим голосом просто мені над вухом. Щоб не промахнутися, він підняв мою ковдру. Довелося вилазити.

Розвертаючи візок біля вікна, я визирнув назовні. Сітки огорожі не було видно. Зникли будинки та вулиці. Стало зовсім тихо. Навіть родичі Нанетти поховалися. Сліпий повернув до мене гостре обличчя. Каламуть у його сірих очах дуже нагадувала ту, що стояла за вікном.

— Мишачі спинки? — запитав він.

— Скоріше, величезні грудки вати, — сказав я. — Або хмари.

Він кивнув і відвернувся.

За сніданком ми пили кип’ячену воду, яка нібито рятує від застуд. Чергова примха дирекції. Після сніданку не було ні музики, ні карт — усі лягли досипати. Тепер уже навіть і подвір’я зникло, а сірі хмари (чи то мишачі спинки?) підповзли аж до самих вікон.

Лорда привезли після обіду.

— Везуть, — повідомив Лері, вриваючись з тупотінням, як дикий мустанг. — Ці всі... Акула й решта…

Рештою виявилися два червонопикі Ящики та — чомусь — Гомер.

Вони закотили в кімнату Лорда, посадовили його на ліжко і стовпилися навколо. Лорд був сонний і похмурий, у лазаретній піжамі — з тих, які стирають лиця й фігури, роблячи всіх однаково жалюгідними. Македонський вийняв з шафи його одяг. Поки Лорд переодягався, директорська свита стояла навколо, витріщаючись.

— Товариші все ж таки, могли б і допомогти, — сказав Гомер.

— Я цього не потребую, — відрізав Лорд, угвинчуючись у джинси.

— Який нервовий хлопчик! — здивувався Гомер. — Нервовий і грубий.

— Якби ж то тільки нервовий, — відгукнувся Акула.

Він шастав очима по кімнаті, вишукуючи, як мені здалося, що-небудь кримінальне, але на видноті якимось дивом не було навіть попільничок, тож він даремно напружувався.

— Півгодини на збори, — сказав він. — І без фокусів. Нічого не залишай, більше ти сюди не повернешся.

— А не пішли б ви до дупи? — відповів Лорд.

Гомер закотив очі та, здавалося, навіть перестав дихати. Табакі хихикнув. Акула розвернувся в наш бік так люто, що я аж відсахнувся.

— Ще один звук, і дехто з вас пошкодує, що народився на світ! — прошипів він.

Більше ніяких звуків ніхто не видавав. Гомер пішов, так і не отямившись від потрясіння, а Акула залишився спостерігати, як Горбач з Македонським пакують речі Лорда. Речі вмістилися у двох сумках. Їх забрав один з Ящиків. Лорд перебрався у візок і подивився на нас. За весь час він не вимовив ні слова, якщо не брати до уваги сказаного Акулі. Якби він стримався, то Акула, може, й дав би нам попрощатися без свідків. Другий Ящик вхопився за ручки візка, й Македонський навіщось поклав Лордові на коліна куртку Горбача. Важку, шкіряну куртку, колись чорну, а тепер чорно-білу, тому що спочатку вона протерлася аж до білого, а потім знову почорніла від бруду. Це розмальоване, обвішане значками чудовисько називали шкурою динозавра, й Табакі запевняв, що вона куленепробивна, як бронежилет. Але Лорд шкурі зрадів.

— Дякую, — сказав він, дивлячись на Горбача. І тут усі ніби з ланцюга зірвалися. Ящикові довелося відступити.

Поїхав Лорд подібним на опудало. У светрі Македонського — учаснику багатьох прибирань, в найбожевільнішій із жилеток Табакі, з ременем Лері, прикрашеним пряжкою у вигляді мавпячої голови, в чорній безпалій рукавичці Сфінкса на лівій руці, з мушелькою Сліпого на шиї, з пером Нанетти за вухом та зі слинявчиком Грубого у кишені. Я не мав нічого, що міг би йому дати, крім сигарет, і я віддав пачку, а потім згадав про амулет, нібито зі шкаралупою василіска, і віддав його також.

Проводжати Лорда ніхто не вийшов.

Дім

Інтермедія

Спека навалилася на Дім, а разом зі спекою — волейбольна лихоманка й канікули. Мешканці Дому переселились у двір, покинувши Дім, як обридлу шкаралупу. Із Дому вилупилися всі, хто міг ходити, їздити, кричати, дивитися, не кажучи вже про тих, хто міг бігати й копати по м’ячу. У Домі обідали, снідали, вечеряли та спали, але центром суспільного життя став двір, який гордо відсвяткував відкриття волейбольного сезону.

Майданчик перегородили сіткою, оточили стільцями й лавками. З раннього ранку на них позначали попереджувальні знаки, а після сніданку на подвір’ї вже не було де ні сісти, ні сховатися від сонця. Над почесними глядацькими місцями натягнули тент, над менш почесними позастромлювали парасольки.

Відразу після сніданку ходячі хлопці кидалися займати місця на ящиках. Зграя з Мотлохівні, ціла Півча з Пташника, бідолахи з Проклятої кімнати. Іноді вони навіть билися за найкращі місця. Молодші візочники приїжджали пізніше, зі старшими, знаючи, що вихователі подбають, щоб їм було де розміститися. У ходячих таких привілеїв не було, тому вони боролися за кожен ящик. Хоча, щойно починалася гра, їх гнали по воду, лимонад або сигарети, і, повернувшись, вони виявляли, що їхні місця зайняті. Доводилося прилаштовуватися на землі, звідки їх теж невдовзі зганяли, бо комусь від криків пересихало в горлі, хтось сліп без окулярів від сонця, і майже всі вмирали від спраги. Протягом гри молодші ходячі тільки те й робили, що бігали туди-сюди з дорученнями. Як не дивно, їм це навіть подобалося. Їм подобалося все, що мало стосунок до розваг старших. Сонце, м’яч летить до небес, чорні окуляри на кожному обличчі й атмосфера крикливого божевілля.

Чумні Здохляки з’являлися у дворі найпізніше з усіх. Їм діставалися найгірші, далекі місця, але їх це не засмучувало. Найменше Здохляків цікавила гра й ті старші, які в компанії найбільш жвавих вихователів гасали по майданчику. У них були свої розваги. Сліпий тренувався вгадувати перебіг гри за криками довколишніх. Красуня гриз нігті та мріяв упіймати м’яч, якщо він залетить в їхні краї. Фокусник слухав оплески та свист глядачів і уявляв себе на сцені. Стрибунець роздивлявся старших.

Маврійці та Черепівці поділили подвір’я навпіл. Вододілом між ними стали місця вихователів під почесним тентом. Там же сидів і Лось.

— Я занадто старий для таких речей, — відповів Лось Стрибунцеві на питання, чому він не грає, як Тріска і Чорний Ральф.

Місце Мавра було недоторканним. Його можна було впізнати за великим квітчастим парасолем. Мавр з’являвся у дворі в супроводі почту з п’яти чоловік. Штовхач-охоронець. Дівчина з мухобійкою. Дівчина з плетеною накидкою. Дівчина з двома термосами. Нарізувач ковбаси. Мавр розміщався під парасолем. Дівчата — на стільцях навколо парасоля.

Штовхач-охоронець Цвях завмирав позаду візка. Нарізувач ковбаси (змінна посада) сідав на килимок біля ніг Мавра. Найбільше це нагадувало виїзд тубільного царька за межі рідного поселення. Стрибунцеві зав­жди хотілося, щоби хто-небудь іще сів поруч і вдарив у барабан, а дівчата щоби погримкотіли торохкалами. Тоді ілюзія була б абсолютною.

У протилежному кутку двору розташовувалися люди Черепа. Прислуги серед них не водилося. Череп сидів на звичайній лавці, нехтуючи тентом; ніхто б і не здогадався, що він тут головний, якби про це й так не знали геть усі.

Стрибунцеві, який дивився на нього, здавалося, що Черепа оточує невидиме сяйво. Воно було невловним для ока, але виділяло