Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І останній штрих до чудової картини олією: напередодні Нового 1961 року вони взяли в трирічну розстрочку (яку виплачують ось уже три місяці) новеньку, з голочки радіолу102 «Латвія М». Щоправда, Варюня хотіла телевізор… Однак знавці вітчизняної «розважальної» техніки не радили з цим поспішати: «ящики» КВН з манюсіньким екранчиком, перед яким треба додатково встановлювати пузату, наповнену гліцерином лінзу, аби щось розгледіти – це вже вчорашній день. Зовсім невдовзі скрізь і всюди продаватимуться поки що страшенно дефіцитні широкоекранні телевізори.
На щастя, дружину таки вдалося переконати, що почати краще з радіоли. А от коли ажіотаж на нові моделі «телеящиків» бодай трохи спаде й розстрочку на «музичний комбайн» буде виплачено – тоді можна буде і телевізором зайнятися! І не тільки телевізором, мабуть: адже на той час Михайло встигне захиститися, грошей у сімейному бюджеті побільшає…
Ех-х-х, життя-буття, до чого ж ти прекрасне!
Навіть в окремих моментах.
От хоч би сьогоднішній ранок: нібито і понеділок – день нещасливий, і число тринадцяте… а до чого ж їм усім підфартило – навіть не передати!!! Ще збираючись вранці на роботу, вони почули за вікном невиразний гомін. Визирнувши на вулицю, Варя негайно покликала чоловіка:
– Мишко, мерщій сюди!
Виявляється, наскільки вистачало кута огляду, вся вулиця Фрунзе була залита чорною брудною водою – очевидно, її нагнало західним вітром з Бабиного Яру, який намагалися замити вже багато років поспіль. Вода прибувала настільки інтенсивно, що зливні стоки не могли з нею впоратися, отож посеред проїжджої частини вже застрягли з півдюжини легковиків, хоча вантажівки і громадський транспорт все ще насилу долали стихію.
За чверть години, коли вони вже вдягнулися, ситуація тільки погіршилась: гігантська калюжа перетворилася на озеро, в різних місцях якого зупинилися вже й ті транспортні засоби, що рухалися раніше. Понад те, вода підповзала вже й під їхній будинок – прямісінько до входу в магазин, розташований на першому поверсі просто під їхньою квартирою. Ясна річ, тепер на вулицю не вийти! А отже, ні він до свого КІНГу не добереться, ні Варюня не відведе Лолочку до дитячого садочка й не добереться до своєї роботи. Добре, якщо після обіду вода схлине. А якщо раптом ні?..
– Та-а-ату-у-у, а якщо магазин під нами затопить, що тоді, га? – раптом спитала Лолочка.
– А що, як ти думаєш?
– Ну-у-у… там же товари, вони ж намокнуть…
– Ну що ж, спишуть, переоцінять і продадуть зі знижками, що можна.
– А ми?.. – ніяк не вгамовувалася дочка.
– А що ми?
– А ми що робити станемо?
– Ну, до нас, до другого поверху вода не дістане, тому… – Михайло подумав трохи, як раптом хтозна з якого дива розвеселився: – Тому ми зараз відпочинемо, ще кави вип’ємо, а потім підемо запускати кораблики!
– Які такі кораблики?
– Паперові, Лолочко, паперові!.. Все, роздягаємось.
Остання фраза призначалася дружині. Вони знов перевдягнулися в хатні речі, Варюня вправно розсипала по філіжанках розчинну каву «Галка» з цукром-піском, нарізала простенькі канапки з батона й вершкового масла. Михайло ж поставив на плиту чайник і, дочекавшись 9:00, сходив до сусідів, у яких був телефон, подзвонив на кафедру і попередив, що колоквіуму у другокурсників сьогодні не буде. На кафедрі відповіли, щоб товариш Дуб’яга не переймався, бо вчасно дістатися до КІНГу не в змозі не тільки він. Потім телефонувати на свій завод до сусідів ходила Варюня. Коли ж повернулася, то на кухонному столі чекали дві філіжанки розчинної кави з канапками, а Лолочка примостилася поруч і вже майструвала паперові кораблики двох типів: як «парусники», так і «двотрубні».
– До речі, Мишко, давай хоча б радіолу послухаємо, якщо вже купили! Ти як? – закинула дружина ідею, на що він радісно відгукнувся:
– Звісно! – й попрямував до кімнати. По дорозі випадково глянув у вікно… й оторопів!!! Бо приблизно від Бабиного Яру, прямо по ходу Новоокружої вулиці на них стрімко неслася неймовірно жахлива стіна, чорна і блискуча. Окомір у Михайла працював прекрасно, тож, попри наявну дистанцію, він миттєво второпав, що стіна ця сягає заввишки щонайменше третього, а може й четвертого поверху. Отож гукнувши щосили:
– За мною, хутко!!! – він підхопив найцінніше, що було в домі – новеньку радіолу «Латвія М», за яку ще треба було виплачувати розстрочку цілих два роки й дев’ять місяців. Щосили стискаючи в руках важелезний полірований «ящик», вмить опинився на сходах і прожогом понісся вгору, гігантськими кроками перемахуючи одразу ж через дві сходинки.
Знесилений, зупинився тільки на п’ятому поверсі. Негайно дім здригнувся від потужного удару, але на ногах Михайло встояв і «музичний комбайн» утримав. Десь гучно скреготало, щось натужно крекало, ухало й гуло, трахало й бабахало… Як раптом усе стихло.
З полегшенням зітхнувши, він озирнувся назад і покликав:
– Варюню!..
Але сходовий майданчик за його спиною був чомусь порожнім.
– Варюнько!.. Лоліточко!.. Де ви?
На сходах панувало гробове мовчання.
– Варваро!!! Лоло!!! Покажіться негайно, це вже не смішно, ви мене!..
– Чого розкричався? Замовкни.
Він озирнувся… і відсахнувся від побаченого так, що гепнувся плечима в стіну сходового майданчика! Бо Варя й Лолочка, виявляється, стояли просто перед ним, при цьому дружина елегантно тримала в правій руці надкушену канапку, а донечка – паперовий двотрубний кораблик. На перший погляд, все з ними було нібито нормально… от тільки в їхніх очах не було ні зіниць, ні райдужок, ані навіть білків – сама лише непроникна чорнота неймовірної стіни, що декілька хвилин тому неслася на їхній будинок.
Михайло хотів щось сказати, однак горло перехопив настільки потужний спазм, що звідти вирвалося лише жалюгідне нерозбірливе шипіння. Натомість заговорила дружина:
– Ну ти ж і падлюка! І на таке лайно я витратила не просто найкращі роки, а, як виявляється, все своє коротке життя…
– А-а-а… А-а-а… Чо-о-о… чо-му-у-у ви-и-и… не-е-е… не-е-е…
– Чому за тобою не побігли? – докінчила його думку Варя. – Бо ми з кухні не бачили того, що ти побачив з кімнати. Ми нічого не зрозуміли.
– Та-а-ак… Я ж… я ж-ж-ж…
– А що ж ти зробив, га? – дружина не кричала, ні, її тон продовжував лишатися могильно-спокійним: – Ти крикнув: «За мною, хутко», – і кинувся рятувати радіолу. Цей клятий «ящик», купувати який я зовсім навіть не хотіла. А про мене з Лолочкою ти подумав?
– А-а-а… а-а-а… за не-е-еї-і-і… роз-стро-о-оч-ка-а-а…
Обличчя дружини перекосилося від невимовного внутрішнього болю, та навіть тепер вона мовила спокійно:
– Ну що ж, врятував свій «комбайн»? Тепер стій з ним. Дай нам пройти.
Після чого поклала недоїдену
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.