Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Коли Берінг дістається замурзаних сажею, пістолет уже сховано під хутряною курткою, древко прапора слугує йому тепер всього-навсього опорою, замість ціпка. Скорчений від задишки, він видавлює з себе:

— Лягай! Усі в сніг… У сніг…

Більше він нічого не може сказати. Минають хвилини, ціла вічність, просто зло бере! — спокутники обступають його, і нарешті до них доходить, про що він їх попереджав.

Вибух?

Вони нічого не знають про вибух. Єдиний вибух, про який вони чули ще під час цієї ходи до Сліпого берега, був той, давній, який стався багато років тому; про нього говорилося в літаніях та молитвах.

Я запізнився, здивовано думає Берінг, чи ж запізнився? Адже одинадцята година вже. Він дивиться на спокутників: вони опускаються на сніг, повільно і незграбно через холоднечу, і з відкритим ротом, точно як велів Собачий Король. Лише їхні прапори і транспаранти ще майорять, немов вітрила корабля, що тоне у крижаній, вкритій брижами воді. Поміж заметами, біля підошов білих хвиль, вітру майже нема. Сніжні вуалі в'ються над скорченими й лежачими — клоччя піни. Вже давно по одинадцятій. Але нічого не відбувається.

Скільки ж часу минає в очікуванні біди? Хвилини? Година? Потім Берінг так і не зможе згадати. Виснажений, він лежить на морозі разом із замурзаними сажею і відчуває себе в безпеці — у цій заметеній снігом ямці посеред чистого поля він у повній безпеці, як у гніздечку. Над головою — прозоре, синє зимове небо, попереду — блискучий горб білої дюни зі спресованих вітром кришталиків: ось така ж тиша та сяйво панують, напевно, в тих висячих садах, де світло, заломлюючись, сплітається у хризантеми й айстри, всередині тих кристалів, що зберігаються у Собачого Короля в шухлядках пташиної шафи. Берінг лежить у гніздечку зі світла і думає про Лілі, лежить нерухомо, як прадавня, ув'язнена в бурштині комаха, яка зберігає свій вигляд протягом еонів, — він, мабуть, і задрімав би, якби головний молільник поруч із ним не підвівся, обтрушуючи сніг зі смугастої роби, і не сказав:

— Ми тут замерзнемо. Ми маємо тут замерзнути?

Замерзнемо? Берінг не відчуває морозу. Він сам ніби частина холоду, байдуже спостерігає, як люди в робах один за одним піднімаються з укриття, зі снігу, обтрушують розтріпаний одяг. Процесія підбирає свої прапори, уже збираючись продовжити свої літанії і читання нескінченних списків імен з таборових журналів реєстрації смертей, — і тут небо, прозоро-синє зимове небо над хвилями, і заметами, і дюнами, спалахує вогнем.

В одну мить високо над білими просторами постає вогненний стовп, цитадель вогню. Завмирає у безхмарній синяві. А потім, разом з громом, який б'є не з небесної височини, а ніби з розжареного земного нутра, стає темно від урагану: під валом снігу, землі та каміння багряна цитадель гасне, тоне у могутній хвилі, яка з виттям і свистом летить на спокутників, світло зникає, навколо лише тьмяна сірість. Зграєю переляканих птахів летять попереду цього потопу уламки дерева й каменю. Шматки криги, мерзлої землі, каменюки — все, що секунду тому здавалося холодним і непорушним, тепер невагомими, вільними від сили тяжіння пушинками скаче, кружляє вихором і розлітається в просторі.

Ніхто і ніщо не може вистояти в такій бурі. Ураган підхоплює головного спокутника, і прапороносців, і кожного, хто виліз зі схованки, — підкидає їх угору, одного ніби невпевнено, іншого різко, з усієї сили, але після кидає всіх у колючий, скрижанілий сніг, а за ними кидає переламані держаки, розірвані прапори.

Дивна річ, серед цього гуркоту Берінг чітко чує характерний — ні з чим не переплутати! — шиплячий тріск: рветься тканина транспарантів. Ударна хвиля — чи один з тих, що впали? — перевернула Охоронця на спину, відірвала руки від обличчя. Із розплющеними очима він лежить серед урагану і бачить, що діра в його світі — всього-на-всього сміховинний клаптик великої темряви, лише одна з незліченних сліпих плям, які рояться довкола і поєднуються у величезну прірву, суцільну темряву, з якої наступної ж миті неодмінно прорветься зимове сонце.

Явлення Богородиці та Пресвятої Діви гримнуло як розрив авіабомби, а шум крил небесного воїнства, що зійшло на землю слідом за нею, було майже не відрізнити від гуркоту артилерії… У ковалихи дзвеніло у вухах, вона сиділа у своєму темному погребі й під грім давно бажаного дива мимоволі згадувала шум битви. Повернення Діви Марії звучало як нічне моорське бомбардування.

Хвалебних гімнів цього разу не чути. І гусел, і трубного голосу. Лише гуркіт, ніби саме небо підірвалося. І все ж ковалиха не мала жодного сумніву: Mater dolorosa[1] нарешті почула її молитви. Зірка Морів, Цариця Небесна повернулася. Але прийшла Вона тепер не серед звуків музики сфер, а в шумі мирському, бо й Моор, і Гааг, і все приозер'я мали почути те, що Вона проголосила найвірнішій своїй служительниці: Досить! Досить молитися, досить каятися. Блудний син, хлопчик, нащадок знову прийнятий до сонму спасенних.

Від великого світла, що осяяло це послання, від хвостатих зірок та променистих вінців ковалиха побачила лише слабкий відблиск, що просочився до її підземелля крізь щілини в ляді, через яку зазвичай зсипали до погреба картоплю, буряк і качани капусти.

А Богородиця? Чого ж Вона не спустилася до неї в глибину? Чого небесне воїнство розтрачувало свій блиск там, у горішній пустелі, замість того щоб позолотити самотність спокутниці? Ковалиха зрозуміла і посміхнулася. Пресвята Діва, отже, бажає, щоб і служительниця Її знову піднялася до світла дня, вгору, до Неї. Адже вже досить.

Колючий біль, що пронизав серце, і задишка на сходах, — це були останні перешкоди на