Юрій Андрійович Міцик - Корсунь козацький

">[298]. Це повідомлення ще раз стверджує, що Корсунь лежав на шляху гайдамацьких загонів зі Степу на так звану волость — густонаселені райони України.

Свою діяльність гайдамаки активізовували навесні. Саме тоді вкривалися листям ліси, що давали надійний притулок повстанцям, у цю пору року легше було вести партизанську війну. До того ж навесні кінчалися запаси продовольства бідноти, і доведена до крайнощів, вона нерідко була примушена голодом вливатися до гайдамацьких загонів. Для успішної боротьби гайдамаки заздалегідь збирали фураж і наймали провідників. Так, на допиті посполитий Супрун Кияшко свідчив у 1734 р. про те, що він згодився провести загін гайдамаків зі свого села Борек Чигиринського староства «мимо Лебедина, перебрався через річку Рось по броду біля Корсуня»[299]. Цей загін розорив село Білозір'я, але був розбитий російським полковником Дуніним. Полонених гайдамаків видали полякам.

У часи значних повстань, коли сили гайдамаків зростали, вони нападали і на великі міста та фортеці. Але зазвичай їхні нечисленні загони уникали великих міст, обмежуючись нападом на містечка й шляхетські маєтки, на купецькі каравани, на доми шляхтичів та єврейської верхівки. При цьому гайдамаки розоряли їх, нерідко вбивали представників польської адміністрації, ксьондзів та євреїв.

Польське військо у XVHI ст. стало значно меншим, ніж у попередній період. Регулярне військо (тут не беремо до уваги посполитого рушення і навіть магнатських військ) налічувало 12 тис. солдатів і поділялося на 4 дивізії («партії»): Великопольська, Малопольська, Сандомирська й Українська, кожна приблизно по 3 тис. вояків. До Української належали і війська, розташовані на Корсунщині, якими командував окремий регіментар. «Українська партія» мала пильнувати великі терени від Дніпра до Дністра, чого було явно недостатньо. Через незначну кількість коронних військ регіментар Малинський доповідав своєму гетьманові, що немає ніякої можливості «оберігати Україну». З цієї причини на Україні початку XVIII ст. шляхта створила надвірну міліцію, яка охороняла володіння свого пана. Її очолював полковник, призначений зі шляхти, а основу становили посполиті, яких звільняли від повинностей, найманці. Так, до надвірної міліції Корсуня було зараховано Михайла Казана з с. Дацьок[300]. Надвірна міліція слугувала своїм власникам в основному у збройних конфліктах із сусідами-шляхтичами, але для боротьби проти гайдамаків вона була малопридатною, а її рядові учасники нерідко самі приєднувалися до повстанців.

У першій половині XVIII ст. гайдамацький рух на Корсунщині поступово наростав. Якщо у 20-х — на початку 30-х рр. XVIII ст. тут діяли тільки невеликі загони гайдамаків, то в наступний період ситуація змінилася. Сплеск діяльності гайдамаків припав на 1734—1738 рр. Цьому сприяла криза в Речі Посполитій, пов'язана з виборами нового короля. Тоді, на початку 1733 р., помер король Август II, а під час обрання нового монарха сейм розколовся на дві частини. Більшість обрала Станіслава Лещинського, який уже королював у Речі Посполитій на початку XVIII ст., спираючись на підтримку шведського короля Карла XII. Меншість воліла мати королем саксонського курфюрста Августа III, котрий, як і його батько Август II, орієнтувався на Російську імперію. Остання кинула війська на Річ Посполиту, щоб підтримати свого протеже, який врешті закріпився на престолі. Ця міжусобна боротьба призвела до більшого послаблення Речі Посполитої, створила сприятливий ґрунт для розгортання гайдамацького руху. Поширились необгрунтовані чутки, що російське військо прийшло визволяти Правобережну Україну від польської влади і відродить тут Гетьманщину, принаймні полково-сотенний устрій. Окремі виступи селян та міщан поступово набули масового характеру. Вже 14 січня 1734 р. законам Речі Посполитої протиставлялося «панування гайдамацької влади». Упродовж січня-травня 1734 р. більшу частину Правобережжя звільнили з-під польської влади[301]. Повстання очолив полковник Верлан, який уже 3 червня 1734 р. вступив до Умані, а потім рушив на захід, прагнучи визволити українські землі «аж по Збруч і Случ». Повстання охопило й Корсунщину. Як свідчив корсунський староста Юзеф Яблоновський, 13 березня 1734 р. загін гайдамаків напав «на містечко Корсунь вночі і там, заставши євреїв, які як жили у Корсуні, і які втекли сюди, 27 осіб забили, решта, що могла залишитися від цієї різанини, виїхала до Полісся Київського, і на зараз [1737 р. — Ю. М., С. С.] жоден єврей не живе в Корсуні»[302].

У червні 1734 р. гайдамацький рух набув такого розмаху, що київський каштелян Стецький зазначав у своєму універсалі: «Наші піддані у Київському воєводстві все сильніше і сильніше приєднуються до заколотників...». Навесні 1736 р. гайдамацький рух на Корсунщині пожвавився, через що коронний гетьман організував черговий похід проти «гайдамацької зухвалості і селянських бунтів». У серпні-вересні 1736 р. розгорнулися широкомасштабні військові операції, одночасно у визволені повстанцями райони вдарила з півдня 20-тисячна Буджацька орда на чолі з Іслам-Ґіреєм, посилена кількома тисячами яничарів. Полки Пилипа Орлика пробували перетворити регіон на плацдарм для звільнення Гетьманщини, однак дії ординців відштовхнули від гетьмана значну частину ватажків. Тим не менш, повстанці діяли ефективніше, переносили бойові дії навіть на територію Кримського ханства та Білорусі. За висновками дослідника історії повстання Володимира Омельчука, «помітно вплинув на засади боротьби військовий досвід Запорожжя. Поглибилося її (боротьби) ідейно-організаційне підґрунтя, підкреслене наявністю у загонах трофейних і переданих П. Орликом корогв. Повстання набуло широкого міжнародного резонансу. Август III доручив польським дипломатам підняти це питання на конгресі, який проходив з 16 серпня по 11 листопада 1737 р. у Немирові»[303]. У 1737 р. польські війська розташувалися між Дніпром і Дністром, а вздовж Дніпра стали російські війська. Регіментар Української «партії» розіслав універсали по всіх містах, містечках і селах українських воєводств, у яких погрожував розоренням місцевим