Леся Романчук - Місто карликів

— Ні, не знаю, — збрехав Роман. Гіркий камерний досвід навчив його, що навіть найприязніший чоловік, який провадить з тобою отакі розмови, може виявитися провокатором.

— А що в тебе з ногою? Кляті енкаведисти встрілили? Молодець ти, хлопче, герой! Не побоявся… За Україну, за її волю… Як там далі?

Якось вже занадто вихваляв його отой випадковий сусід по «курортному етапу»…

— Та який я там герой… Дурень я, а не герой! З цікавості дурної вийшло. На вокзалі циган у жінки торбу потягнув. Почав тікати, міліція — за ним, почали стріляти, а я…

Він розповідав завчену казочку дослівно так, як слідчому, автоматично. З іншими емоціями, щоправда — який я, мовляв, дурень, спіймав випадкову кулю!

— Пощастило нам!

Роман крізь дрімоту дослухався до кожного слова нового співрозмовника. Хоч і не довіряв, але все ж нова людина, нова інформація, а кожне слово чоловіка, що знав не з чуток про особливості нової тюрми, могло придатися у майбутньому.

— Прикарпатська тюрма — хороша тюрма!

— Чим же одна тюрма може бути краща за іншу? Однаково неволя… — закинув вудочку Роман.

— А не скажи! Однакова — та не така. Всі тюрми різні.

— А ти що, вже у всіх побував?

— Не у всіх, але про всі знаю — посидиш в камерах та таборах, і ти знатимеш. Наша тюрма, у Прикарпатську, найкраща. Це я в смислі режиму. От, наприклад, у тому ж Тернополі — не тюрма, а ужас! — підвали, мокро. В Кам’янці ти був, сам бачив. А в Чорткові — отам теж страхіття. Я там перед війною сидів. Повезло мені, повезло по-справжньому! Якраз перед війною перевели до Тернополя, а звідти вивели в етап, коли вже місто німці бомбили.

— Теж мені — повезло… — скептично скривився Роман.

— А не кажи, таки повезло! Бачиш он — живий лишився. Натерпівся такого, що не дай Бог нікому! В Тернополі тюрма хоч і біля самого вокзалу, а гнали нашого брата аж кудись до Волочиська пішки під бомбами. А вже там знайшли состав, повезли на Колиму. А Чорткову вагонів не дали. А тут німці наступають, треба було їм кудись контингент подіти.

— Що подіти?

— Ну, контингент! Нас тобто, зека, заключонних. Мали мужики мороки…

— А звідки ти знаєш? — з підозрою спитав Роман.

— Сидів потім з одним колишнім лейтенантом, — якось не дуже певно, немов викручуючись, вибріхувався сусід. — Він перед самою війною в Бережанській тюрмі працював, розповідав про ті часи.

— Сидів?

— А що, тюрма — справа тимчасова, то ти саджаєш, то тебе посадять. То ти охороняєш, то тебе стережуть. Від суми та від тюрми — не зарікайся, особливо в наші часи, — підняв пальця з довгим обламаним нігтем балакучий сусід. — А в Бережанах дісталося хлопцям… Згори німці бомби кидають, а з землі — кулемети.

— Хіба німці так швидко зайняли Бережани?

— Та не німці, це бандити… Я хотів сказати, хлопці-оунівці напали на тюрму, хотіли своїх звільнити. А тут — сорок вісім неізрасходованих зека…

— Яких? — не повірив своїм вухам Роман.

— Неізрасходованих. Ну, таких, що залишилися. Отак воно й було — мусили швидко пустити в расход… А трупи вивезти не змогли — частина залишилася в підвалі, а частину погрузили на машини і повезли, щоб поховати по інструкції, мій лейтенант поїхав з ними, попали під бомби. А потім, якщо чесно, просто викинули трупи з машини і погнали на Київ, шкуру свою рятувати, німці на п’ятах.

— А потім що? За що ж його на Колиму?

— Як за що? А був же наказ у перші дні війни — весь контингент прибрати по першій категорії.

— Як це?

— Але ж ти тупий! Розстріляти, трупи полити вапном, щоб упізнати потім не могли, поховати в таємному місці, щоб не знайшли могил. А слідчі справи спалити. Щоб жодних слідів, розумієш! А спробуй виконай, якщо тут тобі німці на голову бомби сиплять, тут зеки в камерах кричать, а тут банд… хлопці — оунівці з кулеметів гатять, своїх звільнити хочуть? Гадаєш, просто це, легко? По першій — не вийшло. Довелося ж потім пописати пояснювальних — чому, як, з якої причини, з яким умислом? І посадили багатьох. От хоча б Рябова з вашого Кам’янця. Перестрашився мужик у перші дні війни до того, що втік і два дні десь вештався.

— Ну, мабуть, не просто вештався, майно, дружину, дітей вивозив, рятував. А тюрма ж як? — Романові навіть цікаво стало — утік начальник тюрми, залишивши все напризволяще! Та інше муляло — а звідки цей його сусід по «курорту» знає такі подробиці? І навіщо розповідає? Знічев’я чи з лихого задуму?

— А тюрма стояла відчиненою. І понад вісімсот в’язнів утекло!

— Молодці! А що ж їм, німців чекати? Але ж ви починали про Чортків. У них теж начальник утік?

— Ти що? Ні, вони все зробили правильно.

— По першій категорії?

— По першій! Намордувалися, добами не спали — це що тобі, жарти — майже тисячу ізрасходовать!

Ізрасходовать… Містке слово. Отак, наче про якісь матеріали — цеглу, пісок — ізрасходували, витратили. Стратили… Страхіття…

А сусід собі меле й меле, пересипає словами таке, що нормальній людині ані зрозуміти, ані