Террі Пратчетт - Химерне сяйво

черепаха, завдовжки десять тисяч миль від своєї поцяткованої кратерами голови до хвоста у твердій броні.

І Великий А’Туїн — таки велетенський.

Масивні плавники неквапливо то піднімаються, то опускаються, завихрюючи космос у дивні форми. Диско-світ пропливає небом, наче королівська баржа. Та навіть Великому А’Туїну доводиться нелегко — тепер, коли він покидає безкраї космічні глибини і прямує, переборюючи сильний опір, до сонячного мілководдя. Магія тут, на узбережжі між світлом і темрявою, — слабша. Якщо це триватиме ще багато днів, то тиск реальності змете Дискосвіт із черепашачого панцира. Великому А’Туїну це відомо, втім Великий А’Туїн пригадує, що з ним таке вже було раніше, багато тисяч років тому.

Очі космічної черепахи з родини Astrocheloniidae[21] сяяли у світлі карликової зірки, мов дві жаринки, та були спрямовані не на неї, а на маленький клаптик космічного простору неподалік...

— Так, а де ж перебуваємо ми? — сказав Двоцвіт. Власник чарівної крамниці, що згорбився над столом, лиш знизав плечима.

— Не думаю, що ми взагалі де-небудь перебуваємо, — відказав він. — Думаю, у нас — невідповідний котангенс. Я можу помилятись. Загалом крамниця знає, що робить.

— А ти сам, виходить, не знаєш?

— Я вчуся потрохи, де можу, — крамар висякав носа. — Іноді приземляюсь у світі, де знаються на таких речах, — він подивився на Двоцвіта своїми маленькими сумними очима. — У тебе добре обличчя, пане. Гадаю, з тобою можна поділитись.

— Чим поділитись?

— Розумієш, дбати про цю Крамницю — це не життя. Не мати змоги де-небудь осісти, весь час перебувати в дорозі, ніколи її не зачиняти.

— Чому ж ти тоді не облишиш це все?

— О, бач яка справа, пане, — я не можу. Наді мною висить прокляття. Дійсно. Це жахливо, — він знову висякався.

— Прокляття працювати в крамниці?

— Довіку, пане, довіку. І ні на мить не зачинятися! І так сотні років! Був собі один чаклун, ох... А я утнув велику дурницю.

— У крамниці? — спитав Двоцвіт.

— Авжеж. Не пам’ятаю, що саме він хотів, та коли попросив той крам... я видав такий всмоктувальний звук, ну, знаєш, наче свиснув, тільки у зворотний бік, — він показав, як це робиться.

Двоцвіт набурмосився, та оскільки був від природи добродушним, легко вибачав образи.

— Ясно, — сказав він повільно. — Хай би й так, але ж...

— Це ще не все!

— Ох!

— Я сказав йому, що таке ніхто не запитує!

— Після того, як отак свиснув?

— Я, здається, ще й шкірився при цьому.

— О Господи. Ти, сподіваюсь, не назвав його добродієм?

— Ну... могло статися й таке.

— Гм-м...

— Є ще дещо.

— Жартуєш?

— Ні. Я сказав, що можу замовити той крам, а він може прийти по нього наступного дня.

— У цьому, здається, немає нічого поганого, — сказав Двоцвіт, який єдиний з усіх людей у мультивсесвіті дозволяв крамницям замовляти для нього товари і був зовсім не проти заплатити торговцю кругленьку суму як компенсацію за клопіт, а саме за те, що якийсь дріб’язок зберігався в його крамниці переважно пару годин, не більше.

— Це було того дня, коли я зачинявся раніше, — продовжував крамар.

— Ох.

— Так от, я чув, як він стукає у двері. Я почепив на них табличку, оту, знаєш, де пише приблизно таке: «Зачинено навіть для продажу цигарок Некроманта», — та він продовжував калатати дверним молоточком, а я лиш посміювався.

— Ти сміявся?

— Так. Ось так. Аха-ха-ха-ха.

— Напевне, цього не варто було робити, — сказав Двоцвіт, хитаючи головою.

— Знаю, знаю. Мій батько завжди казав, і то часто: «Уникай торгівлі з чарівниками...»[22]. Хай там як, я чув, як він кричав щось про те, що я ніколи не зачинятимуся, і ще купу різних незрозумілих слів, а тоді крамниця... крамниця... моя крамниця ожила.

— І відтоді ти отак мандруєш?

— Еге ж. Можливо, одного дня я зустріну того чаклуна, і у мене в крамниці знайдеться отой крам, що він хотів. А доти я змушений блукати з місця на місце...

— Це був жахливий вчинок, — сказав Двоцвіт.

Крамар витер носа подолом свого фартуха.

— Дякую, — відгукнувся він.

— Хай там як, а він не повинен був заклинати тебе таким страшним прокляттям, — додав Двоцвіт.

— Гм. Напевне, твоя правда, — ґном розправив фартух і спробував взяти себе в руки. — Гаразд, усі ці балачки не доправлять тебе до Анк-Морпорка, чи не так?

— Дивно, як подумати, — мовив Двоцвіт, — що я колись придбав свій Багаж саме в такій крамниці. Тобто подібній на твою.

— Ну, так, є ще декілька, крім моєї, — відізвався на те крамар, повертаючись знову до стола. — Той чаклун, думаю, був дуже нетерплячий чоловік.

— Безупинно блукати всесвітом, — задумано мовив Двоцвіт.

— Атож. Зате можна зекономити на ставках