Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

справляла враження такої, що здатна щось зам’яти чи що її можна підкупити. Найвірогідніше, вона наполягла б на тому, щоб викликати поліцію. Тому вони й зачинили її тут.

Задумливо почухавши підборіддя, я легенько підкидав щоденник у руці. Наступне, що слід було зробити, — це щезнути звідси, і вчинити так якнайшвидше.

І, наче у відповідь на мою думку, пролунав раптовий та оглушливий тріск, від якого сколихнулась уся будівля: здавалося, що принаймні півбудинку завалилося.

Я підскочив, у два стрибки досягнув дверей і розчахнув їх. У коридорі було повно пилюки від уламків цегли та штукатурки, а з пилюки вималювалися дві постаті з пістолетами в руках, які швидко рухались у напрямку Хопперової кімнати: це були Джек Керман і Майк Фіннеґан! Побачивши їх, я радісно видав якийсь хрипкий невиразний звук. Вони різко зупинилися, наставивши револьвери на мене.

Раптом напружений вираз Керманового обличчя змінився широкою посмішкою.

— «Універсальні послуги» — до ваших послуг! — вигукнув він, хапаючи мене за руку. — Хочеш випити, друже?

— Мені потрібен транспорт для оголеної блондинки, — мовив я, обіймаючи його та поплескуючи по плечу Майка Фіннеґана, котрий мене таки приголомшив.

— То що ви зробили — підірвали будинок?

— Прив’язали кілька ланцюгів до заґратованого вікна та різко смикнули десятитонною вантажівкою, — пояснив мені Керман, посміхаючись од вуха до вуха, — трохи грубо, але ефективно. А де та блондинка?

Там, де щойно було заґратоване вікно, зяяла велика діра та виднілися рвані краї пошкодженої цегельної кладки.

Я затягнув Кермана в кімнату Ейнони, поки Фіннеґан вартував у коридорі. Нам знадобилося десять секунд, щоб загорнути непритомну дівчину в простирадло і винести її з кімнати.

— Тепер у гру вступає група прикриття, Майку, — зронив я, коли ми пробігали повз нього, поспішаючи до пролому. — Стріляй, якщо треба буде!

— Перекинь дівчину мені через плече, — сказав Керман, від збудження говорячи скоромовкою. — До стіни приставлена драбина.

Я допоміг йому видряпатися на хистку кладку. Через плече у нього в’яло звисали оголені рука й нога.

— Тепер я зрозумів, чому хлопці записуються в пожежники, — сказав Керман і почав обережно спускатися драбиною.

Унизу я побачив велику вантажівку, припарковану коло будинку, а біля підніжжя драбини зауважив Полу. Вона помахала мені рукою.

— Усе в порядку, Майку! — гукнув я. — Ходімо! Коли Майк приєднався до нас, двері в кінці коридору різко розчахнулись і в них з’явилося лопатоподібне обличчя медсестри. Вона злякано глипнула на нас, потім на зруйновану стіну і дико заверещала.

Ми швидко спустились і запхались у вантажівку. Пола вже сиділа за кермом, і коли ми влаштувалися в кузові, завела двигун і різко рвонула з місця.

Керман поклав Ейнону на підлогу і тепер ласо дивився на неї.

— Ням-ням! — сказав він, тереблячи вуса. — Якби я знав, що вона така гарна, то прийшов би раніше!

Розділ п’ятий
І

Дзенькнув внутрішній телефон, і платинова блондинка відірвала свої витончені форми з-за столу та підійшла до мене. Повідомила, що містер Віллет мене прийме. Говорила вона урочисто, наче у церкві, але виглядала, мов найкраща манекенниця Марка Джейкобса у його останньому шоу в «Оркід-рум».

Я стежив за колиханням її стегон, коли вона неспішно перетнула усю приймальню і підійшла до «святая святих» — кабінету Віллета. Постукала смарагдово-зеленим нігтиком у двері, відчинила їх, підправила кучерики так, як лише жінки вміють це робити, і оголосила:

— Містер Меллой!

Відступила убік, пропускаючи мене. Я увійшов.

Віллет окопався за масивним столом, і вигляд у нього був такий, ніби він якраз розмірковував над останньою волею й заповітом померлого — можливо, так воно і було. Солідна сигара із золотою смугою на кінчику диміла між його бронзовими пальцями. Не підіймаючи очей від паперів, він махнув рукою, показуючи мені на крісло.

Платинова блондинка пропливла до виходу. Я провів її поглядом. Вже біля дверей вона примудрилася хитнути стегнами так, що її чорна сукня звабливо сколихнулась. Я дуже пожалкував, коли двері за нею врешті зачинилися.

Усівся в крісло та уважно оглянув підкладку свого капелюха, намагаючись згадати, коли я його купив. Здається, це було дуже давно, бо стерлося навіть ім’я капелюшника, вибите на ньому Я пообіцяв собі, що придбаю новий капелюх, якщо мені вдасться «розкрутити» Віллета розлучитися зі ще невеличкою сумою. Якщо ж ні — вдовольнюся й старим.

Я думав про все це, просто аби вбити час. Здається, Віллет повністю поринув у всі ці тонкощі спадкування: яскравий образ процвітаючого адвоката, який заробляє великі гроші. Було майже чутно шелест купюр, що перекочовували на його банківський рахунок.

— Паліть, — раптом неуважно озвався Віллет. Не відриваючи очей від гори паперів, підштовхнув до мене срібну сигаретницю.

Я вибрав собі товсту, із золотою фольгою на кінчику сигару і запалив. Сподівався, що від того почуватимуся хоч трошки багатшим, але намарне. Сигара була набагато кращою на вигляд, аніж на смак — як це переважно трапляється.

Зненацька, коли я саме почав дрімати, Віллет жбурнув папери на тацю для сміття, подався вперед і сказав:

— Ну, містере Меллой, тепер до справи; то в чому річ? Через десять хвилин у мене інша зустріч.

— То краще я прийду іншим разом, — мовив я. — За десять хвилин ми не встигнемо. Не знаю, у скільки ви оцінюєте спадок Кросбі, але це — кругленька сума. Не хочу кричати про це на усіх