Майн Рід - Вершник без голови

Чого ж тоді йому треба?

Те, що невідомий залишив свого коня в гайку, а сам пішов до річки пішки — та ще й скрадаючись, як можна було помітити навіть у тьмяному світлі місяця, — досить промовисто свідчило, що його наміри навряд чи чесні, й наводило на думку про якусь зловмисну мету.

Що ж він міг замислити?..

Відколи невідомий спустився з кручі, Колхаун більш не бачив його. Чагарі на протилежному березі сховали його від очей.

З яким же наміром він туди забрався?

Уже чи не вдесяте відставний капітан, дедалі дужче тривожачись, запитував себе про це, коли раптом до нього долинув такий звук, ніби щось кинули в річку. Звук був тихий, але Колхауи виразно почув, як щось тверде хлюпнулось об воду.

— Наче весло, — пробурмотів він. — Авжеж, так і є. Богом присягаюся! Той злодюга вкрав наш човен і веслує просто до саду. Чого ж йому все-таки треба?..

Та відставний капітан не збирався розгадувати ту загадку на даху. Він вирішив тихенько спуститися вниз, підняти з ліжок дядька та двоюрідного брата, взяти з собою когось із слуг, а тоді влаштувати засідку й схопити непроханого гостя.

Він уже зняв руку з парапету й хотів був іти, коли його вухо вловило ще один звук, що змусив його знов нахилитись і визирнути в сад.

Той звук долинув не від річки і зовсім не скидався на сплеск води. Здавалося, то був скрип прочинених дверей чи вікна і почувся він десь унизу, зовсім близько.

Перехилившись через парапет, щоб з'ясувати, в чому річ, відставний капітан побачив таке, що обличчя його враз стало біле, як місяць на небі, а серце аж похололо.

Вікно було прочинене в спальні його двоюрідної сестри Луїзи. Він добре знав те вікно. А сама дівчина вже стояла на сходах, що вели до саду, з видимим наміром зійти туди. У широкій білій сукні, що вільно спадала з плечей, та легенькій хустинці на голові, вона була схожа на німфу ночі, дочку місяця, яку він щедро оповив срібним серпанком.

Колхаун миттю зміркував, що її поява якимось чином пов'язана з тим невідомим, який саме переправлявся через річку.

А хто ж міг бути той чоловік? Та хто ж би ще, як не Моріс-мустангер!

Таємна зустріч! Та ще й наперед умовлена! Щодо цього не було ніякого сумніву, а якби й був, то вмить розвіявся б, коли постать у білій сукні легко ковзнула вниз кам'яними сходами, промайнула по садових доріжках і зникла між дерев, під якими звичайно стояв човен.

Наче прибитий до місця якоюсь невідомою силою, відставний капітан і далі стояв на асотеї,' не в змозі ні вимовити слова, ні навіть ворухнутися. І тільки коли біла сукня зникла з очей і з-за дерев долинули тихі голоси, він отямився й став міркувати, що робити далі.

Він облишив свій намір збудити інших мешканців гасієнди — принаймні на якийсь час. Спершу він сам стане свідком Луїзиної ганьби, а вже тоді… тоді…

В ту хвилину душевного сум'яття Колхаун просто не міг загадувати наперед. Спонукуваний лише сліпою люттю, він квапливо збіг сходами, перейшов увесь будинок і подався до саду.

Він ішов і відчував дивну млість. Ноги під ним тремтіли й підгиналися — і коли він спускався сходами, і коли йшов садом. Тремтіли й тоді, як він стояв, сховавшись за деревом, і спостерігав оту сцену, що роздирала йому душу нестерпним болем.

Він чув клятви закоханих, їхні палкі освідчення, чув про намір мустангера поїхати наступного ранку й незабаром повернутися з якимись таємничими доказами, що мали змінити його життя. З гіркою мукою почув він, як Луїза умовляла мустангера відмовитися від того наміру і як він зрештою переконав її на своє. Потім Колхаун побачив, як вони кинулись одне одному в обійми, — саме тоді його нога нервово шарпнулася на камінцях, і той звук урвав скрекотіння цикад.

Чому ж він не кинувся тоді до них і не поклав край тій нестерпній для нього сцені, чому ударом ножа не звалив суперника до своїх ніг і ніг його коханки? Чому не зробив цього з самого початку, коли тільки-но побачив їхню зустріч і вже не потребував дальших доказів того, що його двоюрідна сестра зганьбила себе?

Колись відставний капітан не був таким стриманим. То що ж усе-таки спинило його? Чи не отой досконалий взірець зброярської майстерності, що виблискував воронованою крицею при боці його суперника, — навіть у світлі місяця можна було впізнати в ньому шестизарядний револьвер Кольта?

Можливо, що так воно й було. В усякому разі, хоч як поривало Колхауна помститися тут-таки, на місці, щось змусило його не тільки побороти спокусу, а й піти звідти в найболіснішу для нього мить — коли ті двоє востаннє злилися в обіймах, — отож, розпалений ще дужче, ніж раніше, він квапливо подався до будинку й полишив закоханих, які так нічого й не підозрювали, закінчувати своє прощання, що, напевне, мало затягтися ще надовго.

Розділ XXXIV

ЛИЦАРСЬКІ НАСТАНОВИ

Куди ж подався Кассій Колхаун?

Певна річ, не до спальні. Хіба можна було спати з таким болем у серці!

Ні, він поспішив до кімнати свого двоюрідного брата, Генрі Пойндекстера. Майже побіг покрученими переходами будинку, не спинившись навіть для того, щоб узяти свічку.

Та свічка й не знадобилася б. Ґратчасті віконниці в кімнаті Генрі були відслонені й пропускали досить місячного світла, щоб розгледіти все, що треба. Видно було й стіни кімнати, і її просту обстановку: вмивальник, невеликий столик, кілька стільців та ліжко з прозорою запоною проти москітів.

Юнак лежав на ліжку під запоною і спав тим тихим безтурботним сном, який буває тільки в людей з чистим сумлінням. Його гарна голова спокійно лежала на подушці, й навколо неї безладно розметались буйні лискучі кучері.

Колхаун відхилив запону, і місячне проміння, впавши на обличчя юнака, висвітлило його мужні й благородні риси. Як разюче різнилося це обличчя від того, що схилилося зараз над ним! Хоч обидва вони були вродливі, проте на одному лежала печать ангельської цноти, на другому — нечистої сили.

— Прокинься, Генрі!.. Прокинься!.. — уривчасто мовив Колхаун, торсаючи сонного за плече.

— Га? Що?.. А, це ти, кузене Касе… Що сталося? Невже індіанці?..

— Гірше, ніж індіанці, куди гірше! Мерщій вставай і побачиш сам. Швидше, бо буде запізно! Ходімо, подивишся на свою ганьбу, на ганьбу своєї родини! Ну ж бо, швидше, поки ім'я Пойндекстерів не стало посміховищем