Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

само неповною, як і наше тут листування[98]), якби школярі вивчали його — не скажу в курсі літератури, але хоча б у загальному курсі української історії, аби розуміти, чому в національному пантеоні XX століття його ім'я має стояти поруч з іменем Михайла Грушевського (після «А Prehistory of Slavic: The Historical Phonology of Common Slavic» (1964) та «А Historical Phonology of the Ukrainian Language» (1979) всерйоз повторювати стару імперську мантру про «спільносхіднослов'янські корені» та «колиску трьох братніх народів» неможливо так само, як після Коперніка вчити про землю на трьох китах, і єдиний спосіб «утримати китів на місці» — то замовчати Коперніка), — якби, врешті-решт, бодай ті збірки статей ЮШ, що виходили в Україні, були фізично приступні всякому зацікавленому, схотів — прочитав, — тоді й ця збірка листів не потребувала би посиленого коментаторського «вгляду»: не більшого, в усякому разі, ніж це заведено в культурних народів. І підвищена густина інтертекстуальности в цих листах (що не раз перетворює їх на своєрідний «гіпертекст» із безмежно даленіючою анфіладою лінків) сприймалась би читачем як особливість стилю, не більше. Словом, то було би — як увесь вік марно мріяв ЮШ — «не для дітей». А «не для дітей» у нас поки що не виходить — забагато в українському духовному просторі нагромадилось, кажучи математичною мовою, «невідомих величин». І мости через прірву Великої Української Катастрофи XX віку все ще лишаються — хисткими кладочками…

Отож мені довелося задіяти ще один ресурс: я спробувала перепрочитати листи ЮШ зсередини вже не наших із ним взаємин (котрі за 12 років мінялися й еволюціонували, відповідно змінюючи й внутрішню драматургію листування), і не історичних процесів кінця століття (неосмислених, забутих і перекручених, як майже все в біжучій історії, і не лише в українській), — а так, як і належить робити при повноцінному спілкуванні «від людини до людини» (теж вираз ЮШ!): зсередини його власного, впродовж понад піввіку твореного ним, у різних жанрах, Тексту. По суті, це була та порція уваги, яку я завинила йому за життя. Тобто, розуміється, я читала все «немовознавче» («неспеціалізоване»), що він тоді друкував, а тритомник шевельовської есеїстики[99] на початку 1990-х взагалі був моєю настільною лектурою, одначе «на повен зріст» — як системного мислителя (останнього такого в нашій інтелектуальній історії!), чиї погляди, в різних галузях висловлювані, втілювані й обстоювані, становлять  ц і л і с т ь, невіддільну від життєвої цілости особистости, я його за життя не бачила: він був мені «не в фокусі» (як він і досі «не в фокусі» сучасній українській культурі, котра, в кращому разі, поводиться з ним за логікою індійської притчі про сліпців і слона: для одних він мовознавець, для других — «літературний критик-кома-мистецтвознавець-кома-культуролог», для третіх — свідок Розстріляного Відродження, який бачив живого Курбаса, дружив із Домонтовичем і заснував МУР, а ще хтось зоддалеки поводить ніздрями на смалений душок, плутаючи Гончара з Якобсоном, КҐБ з Сі-Ай-Ей-«ЦРУ», Томаша Ґланца з Горасом Лантом, анонімного «Тарасюка» політичного доносу 1969 року із сучасною письменницею, і годі добрати, чи це продовження тої самої війни, яку було оголошено молодому доцентові Шевельову 17 вересня 1941 року в Харківському НКВД, — пообіцяв же був йому слідчий перед приходом німців: «Ми вас знайдемо», — і через двадцять років, у Нью-Йорку, таки «знайшли»! — а чи всього лиш усе те саме непробудиме невігластво, «сон розуму», що творить найживкіший ґрунт для всякої підлости).

Свого часу покійний Роман Корогодський, котрий для популяризації ЮШ на батьківщині зробив чи не найбільше, а в два останні його приїзди в Україну (в травні-червні 1995 року і в серпні 1996 року) взагалі працював його «Еккерманом», записуючи за ним на диктофон і підбираючи копії машинописів (чим зберіг немало воістину безцінних для історії свідчень[100]!), назвав свою передмову до тритомного видання есеїстики ЮШ 1998 року — «Така тривала відсутність, таке непросте повернення». Можна написати ще не одну статтю, розмірковуючи над тим, чому те повернення так затяглося, тут скажу з власного досвіду: Евересту зблизька не розгледіти. Перечитуючи отак, методом «глибинного занурення», листи ЮШ (і свої ж, відповідно!) через вісім років по його відході, я щокрок відкривала нові й нові, зашифровані в них смисли, повз які колись була проскочила не помітивши, з головою поглинута власним життям і «самоствердженням» (що він, як виявилося, прекрасно бачив — і великодушно терпів, із поблажливістю старого лева до стрибків кошеняти), — і які стали проступати мені перед очима щойно тепер, як нагрітий над свічкою тайнопис у старих романах. Виходило ніби продовження, на іншому рівні, обірваного перед десятьма роками діалогу — з тією різницею, що тепер ЮШ мені вже відповісти не міг, але його думка й далі випромінювала енергію, як світло згаслої зірки, — і будила думку собі назустріч (що не лише на мене так діє сила шевельовської «інтелектуальної ґравітації», добре видно з передмови Івана Дзюби в останньому двотомнику ЮШ, котра теж раз у раз збивається з академічного тону, переходячи в живу, мовби десь на україністичній конференції, дискусію з автором, котрий уже не відповість[101]).

І ще одна з'явилася різниця: якщо перед десятьма роками ЮШ був для мене постаттю насамперед «інструментальною» — заповнював вакансію живого авторитета, історично санкціонуючої інстанції, по якій можна «справджувати на тривкість» те, що робиш сама, — то тепер я нарешті змогла розгледіти його самого, в його власному масштабі: стосунки змінились. «Епістолярний роман» отримав додатковий вимір, як у графіці Ешера; коментарі перетворювалися на «третій голос» у колишньому двоголоссі. Книжка, що здавалася закінченою, назавжди відзнятою в своєму часі — двоє в історичному пейзажі кінця століття, один із різновидів сюжету «старий майстер і дебютантка» (див. Берґманову «Репетицію», мою «Інопланетянку», а ЮШ казав іронічніше — «дєдушка і онучка»), — продовжувала писатися далі. І байдуже, що один із її співавторів назавжди вибув з-поміж абонентів зв'язку…

Зробити наш діалог так само відкритим і для читачевої в ньому участи можна було тільки доповнивши його писаними в той самий час і «дєдушкою», й «онучкою» творами, які в цьому епістолярії обговорюються й самі складають до нього найліпший коментар. Чимало з них приступні в книжкових виданнях (посилання читач знайде в примітках); ті найважливіші, котрим пощастило менше і котрі нині для пересічного читача недосяжні (якщо тільки він не архівний пацюк і не проводить свої дні у Вернадці), зібрано в Додатках. Так поступово сформувався «мікстовий» жанр цієї книжки («Чисті жанри — чи вони ще існують?» — риторично запитував ЮШ в «Порогах і запоріжжі»): епістолярій, дослідження, «тематичний збірник»,