Мігель де Сервантес Сааведра - Дон Кіхот

в ній — сонце вроди і все небо одразу. — А де гадаєте ви знайти те, про що говорите, Санчо? — Де? У великому місті Тобосі. — А для кого ви її шукаєте? — Я шукаю її для славного рицаря Дон Кіхота Ламанчського, який виправляє помилки і дає їсти голодному та пити спраглому. — Чудово, а ви знаєте, де вона живе, Санчо? — Мій пан каже, що в якихось королівських палацах або в розкішному замкові. — А ви бачили її коли-небудь, хоч випадково? — Ні я, ні мій пан ніколи не бачили її. — А чи не здається вам, що мешканці Тобоса зроблять правильно, коли, дізнавшись, як ви тут збираєтесь переманювати їхніх принцес та баламутити їхніх дам, прийдуть та добре налатають вам дрючками боки, не залишивши й кісточки цілої? — Правда, вони матимуть рацію, якщо не брати до уваги, що я приїхав із доручення, а сам посланець нічого не винен. — Не дуже покладайтеся на це, Санчо, бо ламанчці хоч і поважні, та дуже запальні й нікому не дозволять глузувати із себе і коли довідаються про вас, тоді чекайте лиха. — Ні, не буду я шукати кішку — з трьома ногами комусь іншому на втіху, до того ж шукати Дульсінею в Тобосі однаково, що шукати Марійку в Равенні або бакалавра в Саламанці[82]. Біс затяг мене в цю історію, не хто інший.

Отак поговоривши сам із собою, Санчо сказав:

— Ну, добре, на все є ліки, крім тільки смерті, в ярмо до якої повинні всі йти наприкінці життя, хоч би нам цього й не хотілося. Тисяча ознак є, що мій пан божевільний, якого слід було б зв’язати, але, як правильно каже прислів’я: «Скажи мені, з ким товаришуєш, а я скажу тобі, хто ти», — і я не відстаю від нього, я такий самий божевільний, як він, бо їжджу слідом за ним і служу йому. А друге прислів’я каже: «Не з ким народився, а з ким пасешся». Зі своїм божевіллям він майже всі речі приймає за інші і вважає чорне за біле, а біле за чорне; казав же він, що вітряки, то — велетні, отари баранів — ворожі війська і ще багато подібного. Так не тяжко буде й переконати його, що перша селянка, яку я зустріну, і є сеньйора Дульсінея. Якщо він не повірить, я побожуся; якщо й він почне божитися, я божитимуся ще більше; він стоятиме на своєму, а я — на своєму; і будь-що-будь, а моє слово таки буде зверху. Мабуть, отак я досягну того, що надалі він не даватиме мені таких доручень, бо побачить, як невдало я їх виконую. Може — я так і думаю — він зверне все на котрогось із тих чарівників, що, на його думку, ненавидять його і, на шкоду та горе йому, змінили її обличчя.

Цими думками Санчо Панса заспокоїв своє сумління і, вважаючи доручення свого пана за виконане, сидів під деревом до вечора, даючи Дон Кіхотові змогу гадати, що він тим часом устиг доїхати до Тобоса й вернутися назад. І вийшло так, що, коли він підвівся й хотів сісти на Сірого, збоку Тобоса з’явилися три селянки верхи на ослах. Побачивши їх, Санчо риссю поскакав до Дон Кіхота, який тим часом зітхав і висловлював тисячі любовних скарг, а коли Санчо під’їхав до нього, сказав:

— Що трапилося, друже Санчо? Відзначати мені цей день білим чи чорним камінцем?[83]

— Краще було б, якби ваша милість означили його червоним, як роблять професори, щоб одразу побачити те, що їм треба.

— Значить, ти привіз мені добрі новини? — спитав Дон Кіхот.

— Такі добрі, — відповів Санчо, — що вашій милості лишається тільки пришпорити Росінанта і їхати просто в поле, де ви й побачите сеньйору Дульсінею Тобоську, яка з двома служницями їде на побачення до вашої милості.

— Боже мій, що ти кажеш, Санчо друже? — скрикнув Дон Кіхот. — Чи не дуриш ти мене та чи не хочеш марними радощами розвіяти мій щирий сум?

— Яка користь мені дурити вашу милість? — відповів Санчо. — Тим більше, що ви зараз же можете перевірити, чи брешу я. Підбатожте коня, сеньйоре, та їдьте, і ви побачите принцесу, нашу господиню, прибрану й прикрашену, її служниці й вона, — всі сяють золотом, перлами, діамантами, рубінами, всі вдягнені в парчу. Волосся у них розпущене по плечах, ніби сонячне проміння, і бавиться з вітром, а крім цього всього, вони їдуть верхи на трьох рябих одноходах, кращих за яких і бути не може.

— Іноходах, ти хочеш сказати, Санчо?

— Не велика різниця — одноходи то чи іноходи, — відповів Санчо. — Хоч би на чому вони їхали, а це такі блискотючі сеньйори, що інших не можна й бажати, а найбільше моя господиня, сеньйора Дульсінея, що вражає всі почуття.

— Їдьмо, Санчо сину, — сказав Дон Кіхот, — а на подяку за ці такі несподівані й такі добрі новини я обіцяю тобі найкращу здобич, що дістану в першій же пригоді. А якщо це тебе не задовольняє, обіцяю тобі лошат, що цього року приведуть мої три кобили. Вони тепер ходять на громадському пасовищі в нашому селі, як ти сам знаєш.

— Я хотів би краще дістати лошат, — відповів Санчо, — бо невідомо ще, чи будете ви мати добру здобич після першої вашої пригоди.

Тим часом вони виїхали з гайка й побачили трьох селянок. Оглянувши весь шлях до самого Тобоса і не побачивши на ньому нікого, крім цих дівчат, Дон Кіхот збентежився і спитав Санчо, чи покинув він їх іще в місті, чи вже за містом.

— Як це за містом? — відповів Санчо. — Хіба ж у вашої милості очі на потилиці, що ви не впізнаєте тих, хто їде сюди і сяє, наче сонце опівдні?

— Я бачу, Санчо, тільки трьох селянок на трьох ослах, — сказав Дон Кіхот.

— Боронь мене Боже від нечистого! — відповів Санчо. — Чи можливо ж, щоб три білі, наче свіжий сніг, одноходи, або як там вони звуться, здавалися вашій милості ослами? Їй-богу, я видер би собі бороду, якби це було так.

— Та кажу ж тобі, друже Санчо, що так воно і є. І насправді то такі осли чи ослиці, точнісінько, як я