Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

фіранок та скатерок. Хіба ж можна було в Борзі обійтися без сітчастих фіранок на всіх вікнах і без скатерок мамзель Марі?

Потім графиня взяла гітару й заходилася співати їй про радість та про кохання. І розповіла стільки різних історій, що мамзель Марі зненацька опинилася посеред веселого, гомінкого світу. Графинин сміх лунав, ніби музика, аж змерзлі пташки в садку, почувши його; й собі почали співати, а її обличчя, що вже втратило вроду, бо шкіру поточили мальовидла, а навколо вуст лишилися сліди вульгарної хтивості, — її обличчя здавалося мамзель Марі таким прегарним, що вона дивувалась, як люстерко могло випустити його віддзеркалення, коли вже раз схопило своєю блискучою поверхнею.

На прощання графиня поцілувала мамзель Марі й запросила її до Борга.

Серце мамзель Марі було порожнє, як ластів’яче гніздо взимку. Вона була вільна, але тужила за кайданами, як старий раб, відпущений на волю.

Тепер для неї знову настала доба радості й смутку, але не довга — тільки на вісім днів.

Графиня весь час привозила її до Борга, розігрувала перед нею сцени з комедій, розповідала про своїх залицяльників, а мамзель Марі ще зроду так не сміялась, як тоді. Вони стали найкращими товаришками, і небавом графиня знала все про молодого органного майстра і про сцену прощання. Увечері вона садовила мамзель Марі на підвіконня в блакитному кабінеті, вішала їй через плече гітару й просила співати любовних романсів. А сама дивилася на висхлу, худу постать, на маленьку, бридку голову, що вимальовувалась проти рожевого неба, й казала, буцімто бідолашна мамзель схожа на замкнену у вежі красуню, що гине з кохання. В кожному романсі йшлося про ніжного пастуха й лиху пастушку, а голос у мамзель Марі був найписклявіший у світі, тож не диво, що графиню дуже розважала та комедія.

На честь приїзду графині-матері в замку влаштовано бенкет. Було, як завжди, весело, хоч гостей зійшлося небагато — запрошено тільки найближчих сусідів. Їдальня була внизу, і після обіду гості не піднялися сходами нагору, а розташувались у кімнатах графині Мерти, якраз побіч їдальні. Графиня схопила. гітару мамзель Марі й почала співати гостям. Вона була велика глузійка і вміла кого завгодно передражнити. І ось їй спало на думку перекривити мамзель Марі. Вона закотила очі до неба й заспівала тоненьким, писклявим, як у дитини, голосом.

— О, не треба, графине! — просила мамзель Марі.

Одначе графиню той глум розважав. Більшість гостей також сміялися, хоч їм і шкода було мамзель Марі.

Графиня взяла з вази пучку сухих трояндових пелюсток, прибрала трагічної міни, приступила до мамзель Марі і якнайзворушливіше заспівала:

Ти нас покидаєш.

Щасливий будь,

Бажаємо серцем усім!

Та вірного друга ніде не забудь

Із вермландських гір і лісів!

Тоді висипала пелюстки їй на голову. Гості зареготали, а мамзель Марі оскаженіла з люті. Здавалося, що вона от-от видере графині очі.

— Ти погана людина, Мерто Доно, — заявила вона. — Жодна порядна жінка не повинна знатися з тобою.

Графиня й собі розсердилась.

— Геть звідси, мамзель! — крикнула вона. — З мене вже досить твоїх дурощів!

— Так, я піду, — мовила мамзель Марі, — але спершу заплати мені за скатерки й фіранки, що висять по твоїх покоях.

— За оці старі ганчірки? — обурилася графиня. — Щоб я платила за це шмаття? Бери його собі назад! Я його бачити більше не хочу! Негайно забирай!

Тоді почала стягати скатерки та зривати фіранки й шпурляти гамузом додолу. Вона вже не тямилася з люті.

Другого дня молода графиня попросила свою свекруху помиритися з мамзель Марі, але та відмовилась. Вона їй просто набридла.

Тоді графиня Елісабет поїхала сама до мамзель Марі, скупила всі її фіранки й розвішала по цілому верхньому поверсі замку. Після цього мамзель Марі відчула, що честь її відновлено.

Графиня Мерта часто глузувала з невістки за її любов до сітчастих фіранок. Вона вміла надовго затаїти свій гнів, що роками тлів у її серці й не вигасав. То була вельми обдарована жінка.

Розділ чотирнадцятий

КУЗЕН КРІСТОФЕР

У кавалерському крилі жив старий орел. Він завжди сидів у кутку біля груби й пильнував, щоб не погас вогонь. Він був сивий і патлатий. Маленька голова з гачкуватим носом і пригаслими очима сумно хилиталася на довгій худій шиї, що стриміла з пухнастого коміра. Бо той орел носив хутро взимку і влітку.

Колись він належав до зграї, що разом з великим імператором пролетіла по всій Європі, одначе яке було його наймення й титул, ніхто тепер не зважувався сказати. У Вермланді знали тільки, що він брав участь у великій війні, відзначився в кількох славетних битвах, а після 1815 року мусив згорнути крила й залишити невдячну е батьківщину. Він знайшов собі захисток у шведського кронпринца, а той порадив йому зникнути в далекому Вермланді. Настав такий час, що той, перед ким недавно тремтіла вся Європа, радий був, щоб його наймення забули зовсім.

Він дав кронпринцові слово, що не покине Вермланду й нікому не скаже, хто він, як не буде на те конечної потреби. Йому вручили кронпринцового листа до майора з якнайкращими рекомендаціями і послали в Екебю. І ось перед ним відчинилися двері кавалерського крила.

Спершу всі сушили собі голову, що то за таємнича особа ховається під прибраним найменням. Та поступово вія перетворився на кавалера й вермландця. Усі звали його кузеном Крістофером, хоч і не знали до пуття, як йому дісталося це ім’я.

Але хижому птахові недобре жити в клітці. Він, певна річ, не звик стрибати з жердини на жердину і їсти з рук свого господаря. Колись гримотіння бойовища і смертельна небезпека запалювала вогонь у його крові. Він зневажав дрімотний спокій.

Щоправда, інші кавалери також не були свійські птахи, але в жодного з них не кипіла раніше кров так, як у кузена Крістофера. Тепер хіба полювання на ведмедів могло збудити в його серці пригаслу жадобу життя; полювання на ведмедів або жінка, єдина в світі жінка.

Він був ожив, коли десять років тому вперше побачив графиню Мерту, тоді вже вдову — мінливу, як війна, дражливу, як небезпека, буйну, свавільну жінку. Він закохався в неї..

І тепер він сидів, старівся, сивів, а не міг запропонувати їй свою руку й серце; Він не бачив її вже п’ять років. Поволі в’янув і конав, як звичайно конають полонені орли. З кожним роком він дедалі більше зсихався й мерз, дедалі щільніше загортався в хутро й присувався ближче до груби.