Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

зав’язують очі. Вони здатні на все, щоб не помічати нас і не поважати. Вони повзають навколішках перед великими серед нас, коли ті помирають. Вони платять величезні тисячі за Ван Ґоґа і Модильяні, а за життя плювали на їхні картини. Реготали з них. Грубо з них жартували.

Ненавиджу їх.

Ненавиджу неосвічених, невігласів. Ненавиджу помпезних і фальшивих. Ненавиджу заздрісних і сповнених образи на весь світ. Ненавиджу тих, хто бурчить і нарікає, злих, дріб’язкових. Ненавиджу простих нудних маленьких людей, яким не соромно бути дрібними і нудними. Ненавиджу тих, кого Дж. П. називає новими людьми, оцей новий клас із машинами, грошима, телевізорами, вульгарними дурничками і дурним рабським наслідуванням буржуазії.

Я люблю чесність, свободу, здатність дарувати. Люблю творити, люблю робити. Люблю бути вповні собою, люблю все не таке, як оте, що сидить у кутку, дивиться, наслідує, але залишається мертвим у своїй суті.

Дж. П. колись сміявся, що я за лейбористів (раніше). Пам’ятаю, він сказав:

— Це ти що, підтримуєш ту партію, яка викликала до життя нових людей, — ти це розумієш?

Я сказала (була шокована, адже з усього, що він говорив, для мене випливало, що він саме за лейбористів, я знала, що він колись був і комуністом):

— Краще вже ті нові люди, ніж бідні.

Він одказав:

— А нові люди все одно бідні. Це просто нова форма бідності. В одних немає грошей, а в тих — душі.

І раптом спитав:

— Ти читала «Майора Барбару»?

Там доводилося, що людей треба спочатку врятувати фінансово, а тільки потім — душевно.

— Вони забули один момент, — сказав він. — Улаштували загальне процвітання, а про саму Барбару забули. Достаток, достаток, а душі жодної.

Я розуміла, що він десь перебільшує. Лівим бути необхідно. Кожна пристойна людина, яку я знаю, проти торі. Але я відчуваю, тепер дедалі більше відчуваю на всьому жахливий мертвий тягар оцих маленьких товстеньких нових людей. Вони все псують. Усе роблять вульгарним. Ґвалтують природу, як каже Т, коли в нього шляхетський настрій. Масове виробництво. Масове все на світі.

Розумію, що нам — мати справу зі стадом, контролювати його, кудись вести, як ковбої в кіно про Дикий Захід. Працювати для них, терпіти їх. Ніколи не замкнусь у вежі зі слонової кістки, це найбільш нікчемна річ — обрати таке життя, бо інше не влаштовує. Але інколи страшно подумати, як боротися в житті, якщо сприймати його серйозно.

Усе це слова. Може, я когось зустріну, закохаюся, вийду заміж, усе для мене зміниться і мені буде байдуже. Стану маленькою жінкою. Однією з ворогів.

Але цими днями я відчуваю саме це. Належність до групи людей, які мають протиставити себе решті. Не знаю, хто це — чи то відомі люди, живі й мертві, які боролися за правду, творили, малювали правдиво, чи нікому не відомі, які не брехали, намагалися не лінуватися, бути людяними й розумними. Так, отакі, як Дж. П. Попри всі його вади. Його Ваду.

Вони навіть не суцільно пристойні люди. У них можуть бути якісь слабкості. Сексуальні, алкогольні. Моменти боягузтва й грошолюбства. Канікули у вежі зі слонової кістки. Але частина з них — теж одне ціле із цією групою.

З Меншістю.

9 листопада

Я порожня і нікуди не годжуся. Я — не одна з них. Я хочу бути серед них, але це не те саме.

Звичайно, Калібан — типова нова людина. Жахливо застарілий (каже на програвач «грамофон»). І оця невпевненість. Вони себе не соромляться. Пам’ятаю, Т колись сказав, що вони вважають себе рівними найкращим людям, щойно заведуть телевізор і машину. Але в глибині душі Калібан — один із них, він ненавидить незвичайне, хоче, щоб усі були однакові. І жахливо розкидається грошима. Навіщо гроші людині, яка не знає, що з ними робити?

Мені щоразу стає зле, коли я уявляю, скільки грошей виграв Калібан і скільки таких людей, як він, виграли гроші.

Такий егоїстичний, лихий.

Дж. П. того ж таки дня сказав, що чесні бідняки — це вульгарні багачі, тільки без грошей. Від бідності вони змушені виявляти добрі риси характеру і гордість за щось інше, не багатство. І коли в них з’являються гроші, вони не знають, що з ними робити. Забувають про давні чесноти, які були не такими вже й чеснотами. Вони вважають єдиною чеснотою більше заробляти і витрачати зароблене. Вони не уявляють, що на світі є люди, для яких гроші — ніщо. Що найбільша краса у світі не залежить від грошей.

Я не щира. Грошей я все одно хочу. Але розумію, що це неправильно. Щодо Дж. П. — я вірю, у мене немає необхідності вірити йому, коли він каже, я просто бачу, що це так: він майже не переймається грошима. У нього вистачає на матеріали, на прожиття, на творчу відпустку щороку, на всякі витрати. І ще з десяток можу назвати — Пітер, Білл Макдональд, Стефан. Вони живуть не у світі грошей. Коли в них є, вони їх витрачають. Коли немає, обходяться без грошей.

Такі люди, як Калібан, до грошей загалом не готові. Щойно в них з’являється трохи, як у «нових людей», — вони звіріють. Оці всі жахливі люди, які нічого мені не дали, коли я збирала кошти. Я ж із першого погляду бачила. Буржуазія дає, бо почувається незручно, коли їй надокучати. Розумні люди або дають, або принаймні чесно дивляться на тебе і кажуть «ні». Вони не соромляться того, що не дають. А «нові люди» занадто скупі, щоб дати, і занадто дрібні, щоб це визнати. Як той жахливий чоловік на Гемпстеді (один із них), який сказав: «Я тобі дам п’ятдесят центів, коли доведеш, що ці гроші не підуть до чиєїсь кишені». Він гадав, що вдало пожартував.

Я відвернулася від нього; це було негарно, бо діти важливіші, ніж мої гордощі. Тож я потім укинула півкрони за того чоловіка.

Але все одно ненавиджу його.

Калібан такий, ніби хтось його примусив випити цілу пляшку віскі. Це для нього забагато. Єдине, через що раніше він був пристойною людиною, — бідність. Прикутість до того самого місця, тієї самої роботи.

Усе одно як посадити сліпого у швидку машину і сказати йому: «Їдь, як подобається, туди, куди хочеш!»

І на приємне завершення. Сьогодні з’явилася платівка Баха, я вже двічі її слухала. Калібан сказав, що це мило, але що він «не музикальний». Проте висидів її з правильним виразом обличчя. Хочу