Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

Гелена болісно зітхає.

На екрані — зняті на мобільні телефони кадри, де моторошним градом сиплються на тротуар людські тіла.

Як і Баррі, світ щойно пригадав попередню часолінію, коли всі дізналися про існування крісла. Атаки на Нью-Йорк. «Вікілікс». Широке використання крісла по всій планеті.

— Може, все буде добре, — каже Баррі. — Може, правду казав Слейд. Може, людство пристосується, буде готове це прийняти.

Гелена перемикає канал.

Явно ошелешений ведучий намагається зберегти якісь залишки професіоналізму:

«— Щойно Росія та Китай виступили в ООН зі спільною заявою, в якій звинуватили США в підміні реальності з метою зашкодити іншим країнам використовувати крісло пам’яті. Вони заявили, що негайно беруться до відновлення технології, і застерегли, що всі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як акти агресії. Відповіді США ще не було…»

Гелена знову перемикає канал.

І ще один ошелешений ведучий:

«— На тлі повідомлень про масові самогубства лікарні всіх великих міст інформують про наплив пацієнтів з ознаками кататонії — ступору, спричиненого…

— Девіде, вибач, що уриваю, — втручається його напарниця. — Федеральна авіаційна агенція повідомляє… боже мій!.. Сорок пасажирських літаків розбилося у США за останні п’ятнадцять…»

Гелена вимикає телевізор, кидає пульт на диван і йде в передпокій. Баррі прямує за нею до виходу. Гелена відчиняє двері.

З ґанку видно гравійну доріжку до дому і пустелю за нею, що положисто тягнеться дванадцять миль до міста Тусон, яке мерехтить вдалині, наче міраж.

— Тут так тихо, — говорить вона. — Аж не віриться, що там усе руйнується.

Останні тридцять три роки життя вкорінюються у свідомості Баррі та стають з кожним подихом реальними. Він уже не той чоловік, що був у готелі Слейда. І не той, що провів останні двадцять чотири роки разом з Геленою, намагаючись урятувати світ від нинішнього дня. Якимось чином він став одночасно і тим, і тим.

— Якась частина мене, — каже Баррі, — не вірила, що цей час настане.

— Угу.

Гелена обертається до нього й несподівано обіймає так сильно, що Баррі мимохіть поточується назад.

— Мені шкода, — шепоче він.

— Я не хочу цього робити.

— Робити чого?

— Оцього! Моє життя! Повертатися в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік, шукати тебе, переконувати, що я не здуріла. Накопичувати гроші. Будувати крісло. Намагатися не допустити хибних спогадів. Зазнавати невдачі. Бачити, як світ усе пригадує. І знову все по новій. І всі мої життя, що залишилися, — це просто намагання знайти вихід із петлі, звідки немає виходу, хіба не так?

Баррі бере Геленине обличчя в долоні, зазирає їй у вічі.

— У мене ідея, — каже він. — Забудьмо все.

— Про що це ти?

— Просто побудьмо сьогодні разом. Просто живімо.

— Не можна так. Бачиш, що коїться! Це все по-справжньому.

— Знаю, але ми можемо зачекати до вечора з твоїм поверненням у вісімдесят шостий. Ми знаємо, що буде далі. Що має бути. Нам не потрібно на цьому зациклюватись. Просто проведімо разом час, який у нас залишився.

* * *

І вони вирушають у пустелю за своїм улюбленим маршрутом, щоб залишатися подалі від новин.

Стежка, витоптана ними за багато років, починається одразу за будинком і пнеться на порослі кактусами сагуаро пагорки.

Баррі стікає потом, та фізичне навантаження — ось що потрібно йому зараз, щоб випалити сюрреалістичний шок сьогоднішнього ранку.

Опівдні вони видираються на скелю, яка на кілька сотень футів височіє над їхнім будинком, майже не помітним із цієї висоти — так він зливається з пустелею.

Баррі відкриває наплічник і виймає літрову баклажку з водою. Дає Гелені, та, напившись, повертає її Баррі, той п’є, знову дає Гелені.

Вони важко дихають, переводячи дух.

Навколо все завмерло в нерухомості.

У пустелі тиша, наче в соборі.

Баррі здається, що в камінні, у старих кактусах є щось від завмерлої, непідвладної часу незворушності хибних спогадів.

Він переводить погляд на Гелену.

Вона бризкає водою собі на обличчя, віддає йому пляшку.

— Наступного разу я можу спробувати все зробити сама, — каже вона.

— Так от про що ти думаєш ті останні години, які ми проводимо разом?

Вона торкається його щоки.

— Ти не один десяток літ ділив зі мною тягар цього крісла. Ти знав, що наближається цей день, що він напевне означатиме кінець усьому, і мені доведеться повертатися у вісімдесят шостий і починати все знову.

— Гелено…

— Ти хотів, щоб ми мали дітей, а я ні. Ти поступився своїми бажаннями, аби лише допомогти мені.

— Це був мій вибір.

— Наступного разу ти зможеш жити інакше, не знаючи про те, що має статися. От і все, що я хочу сказати. Ти зможеш мати все, що ти…

— Ти все хочеш зробити без мене?

— Ні. Я хочу дихати тим самим повітрям, що й ти, кожну хвилину, кожен день життя, байдуже, скільки часових ліній доведеться змінити. Тому я насамперед і знайшла тебе. Але це крісло — мій особистий хрест.

— Я тобі не потрібен.

— Ти не так мене зрозумів. Звичайно, ти мені потрібен. Мені потрібне твоє кохання, потрібен твій розум, твоя підтримка — все. Але мені потрібно, щоб ти знав…

— Гелено, не треба.

— Таж дай сказати! Досить і того, що я змушена бачити, як крісло руйнує весь світ. Через мій витвір люди стрибають з вікон. А бачити, як руйнується життя людини, яку любиш, — це взагалі за межами.

— Життя з тобою — не зруйноване життя.

— Але ж ти знаєш, чогось іншого вже не буде. Ми застрягли в цій петлі завдовжки тридцять три роки та шукаємо способу спинити цей день. Слухай, що я кажу: якщо ти схочеш просто прожити, трясця, своє життя без цього геморою, коли потрібно рятувати світ, щоб він не навернувся, це нормально.

— Подивися на мене.

Вода, яку Гелена бризкала на обличчя, застигла намистинами на сонцезахисному кремі. Баррі дивиться в її смарагдові очі, чисті, блискучі під сонцем.

— Гелено, я не знаю, як ти це витримуєш. Не знаю, як ти несеш цей тягар. Та поки він лежатиме на твоїх плечах, він лежатиме і на моїх. Ми знайдемо правильне рішення. Як не в наступному житті, то після нього. А як не в тому, то в наступному за ним…

І Гелена цілує його на самій маківці їхнього пагорка.

* * *

До дому залишається сто ярдів, коли раптом позаду тишу порушує гудіння вертольота, і незабаром гвинтокрил перетинає пополуднє небо в них над головами.

Баррі спиняється і дивиться, як вертоліт летить у напрямку Тусона.

— «Чорний яструб», — зауважує він. — Цікаво, що сталося в місті?

Тим часом вертоліт нахиляється ліворуч і