Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

Коли Робін і Грет привели колишню служницю до мене у вітальню, я ледве її впізнала. Вона була бліда і змарніла, лише трохи нагадуючи ту дівчину, яку я нещодавно бачила. Помітивши свою матір, вона кинулася до неї, але хтось із творінь Меріда швидко її перехопив. Обидва були одягнені в однакові комбінезони, і розрізнити їх було неможливо. Один із них відрапортував:
– Ваша Величність, за вашим наказом засуджену доставлено.
Маріта, вся увага якої була звернена на батьків, раптом зрозуміла, що суддя, який засудив її до смерті, тут. Втрачаючи останні фарби на обличчі, вона перестала дихати.
– Якщо ти зараз надумаєш зомліти, – холодно промовив король, – тебе відразу повернуть на місце. Наступного шансу вижити не буде.
«Чудовий спосіб заспокоїти людину, – сердито зиркнула я на чоловіка, – злякати її ще більше.»
Однак, як не дивно, це спрацювало. Очі дівчини набули більш осмисленого виразу, і вона видихнула:
– Шанс вижити?
– Саме так, можеш подякувати за це королеві, яку ти ледь не допомогла вбити.
Дівчина судомно вдихнула і тепер подивилася на мене. Тихий скрип дверей пролунав як вереск пилорами. Усі присутні простежили шлях першого королівського радника від дверей до столу, куди він поставив коробку. Коли Мерід відступив від столика, коробка вже висіла над стільницею.
– Маріто Терено, враховуючи побажання Її Величності королеви Тарлії, я вирішив змінити твоє раніше винесене покарання. У тебе є два варіанти: десятирічне заслання на острів Селдона або переміщення в інший світ, де ти будеш вільною і зможеш розпочати нове життя. Якщо ти вибереш переміщення, а воно з якихось причин не відбудеться, набере чинності заслання на Селдон.
Король зробив коротку паузу і тільки збирався запитати про її рішення, коли Маріта вигукнула:
– Господи! Хоч би все вдалося!

* * *
Ми вже їхали кілька годин, і з кожним кілометром я ставала все злішою. Ще трохи і я, мабуть, почну гарчати від злості. Начебто мені сьогодні було замало нервових потрясінь, так чоловік вирішив мене остаточно доконати. Щойно я прийшла до тями після розмови з Марітою та її рідними, яка закінчилася нашою перемогою, як усе пішло второваною доріжкою.
– Нікуди! – безапеляційно заявив його величність, щойно всі присутні, крім нас, покинули приміщення.
Він навіть не дочекався, поки я почну проситися в поїздку, завчасно почав відмовляти. Навіть шантаж не допоміг, як це сталося минулого разу. Не встигла я рота відкрити, як Дін повторив для особливо нерозуміючих, типу мене:
– Нікуди! Тобі ясно?
– Ні, не ясно! З вами поїду!
– Ні, не поїдеш!
– І хто ж так вирішив? – уїдливо поцікавилася я.
– Я так вирішив, – голос суворий, прямо вчительський.
– Не згодна з твоїм рішенням. Я проти, – висловила я свою думку на те, що відбувається. Тільки ця думка його анітрохи не зацікавила.
– Я сказав – ні. Нікуди не поїдеш. Розмова закінчена.
– Як вона може бути закінчена, якщо я не погоджуюся? – звернулася я до королівської Величності, сподіваючись на її совість.
– Мені байдуже, згодна ти чи ні. Головне, щоб ти була в безпеці й не потрапила в халепу.
– Останні події, якось не дуже показали, що тут безпечніше, ніж у дорозі, – ображено відповіла я й одразу зрозуміла, що ці слова говорити не варто було. Обличчя Діна одразу ж скам'яніло.
– Це моя помилка, тепер все зміниться. Тебе охоронятимуть і вдень, і вночі.
– Ось тобі й дякую! – вигукнула я, обурена. – Ти ще скелета мені в ліжко запихай!
Не встигнувши закінчити фразу, швиденько прикрила рота руками й озирнулася. Хоч би Террі не почула. Раптом образиться? Кривдити її мені не хотілося.
– Треба буде, запхну, – незворушно відповів впертий чоловік. Прямо змушує мене вдатися до банального шантажу.
– Не візьмеш із собою, поїду сама, – минулого разу це спрацювало, може, і зараз вийде?
На жаль, не вийшло.
– Замкну, – тепер Дін звернувся до не менш банального шантажу. – І зв'яжу.
– О! – тільки й вимовила я.
Що ж його нічим не проймеш? Кажуть, що жіночі сльози діють чарівно навіть на наймужніших чоловіків. Напевно, доведеться зобразити вікторіанську діву зі сльозами та непритомністю. Про що я і повідомила непробивному, як залізобетонна стіна, чоловікові:

– Значить, зараз почну ридати й втрачатиму свідомість, – ось тут він нарешті здивувався. Настільки, що аж сів на стілець і витріщився на мене.
– Ну-у-у…? – після декількох хвилин мовчазного перегляду, простягнув Дін.
– Що "ну"? – не зрозуміла я.
– Скільки ще чекати, поки ти почнеш плакати та непритомніти?
– Та ну тебе! – розсердилась я, спостерігаючи, як Кордевідіон підіймається, не дочекавшись спектаклю з моїми сльозами, заламуванням рук і граційним падінням у непритомність.
Але тут я дещо згадала. Моє питання зупинило Його Величність, що вже взявся за ручку дверей, щоб відчинити. Він враз застиг на місці.
– А Талія ж вдома була, коли ми з нею обмінялися, чи не так?
– Що ти цим хочеш сказати? – повільно повернувшись у мій бік і блиснувши чорними очима, спитав чоловік.
– А те, що можеш замикати й зв'язувати мене, тільки якщо мені судилося повернутися назад, знущання з мене беззахисної тобі не допоможуть.
– Чи не хочеш ти цим сказати, що тобі зі мною погано? – навмисне спокійним голосом лева, що прокидається, поцікавився Дін.
– Думай, як хочеш, – огризнулася я. – І роби, що хочеш. Можеш їхати сам, мені однаково. Тільки можливо, поки ти кататимешся, а я ра-а-аз! І вже вдома!
– Ти вже вдома! – нарешті добила його. Я давно не чула такого реву, який зараз видав володар Тарлії. А все тому, що намагався мене обмежувати та порушувати мої демократичні права, як-от право на вільне пересування та особисту недоторканність.
– Ну й добре, вдома, то вдома, – спокійно погодилася я, повернувшись до короля спиною, і вирушила до спальні.
– Збирайся, поїдеш зі мною! – процідив крізь зуби Дін і вихором вилетів у коридор.
Я ледве не станцювала танець папуаса, що вийшов на стежку війни. Але потім вирішила не робити цього, бо в моєму урочистому вбранні це виглядало б, як танець маленького бегемотика.
Ох, як рано я зраділа. Виявилося, що чоловік, схиблений на безпеці, страшніший за цунамі. У мене навіть склалося враження, що в палаці охорони залишилося менше, ніж поїхало з нами. Машин, що вирушили в дорогу, тепер було три. У першій розмістився король, який цього разу був пасажиром, з Артуром, Кевіном і водієм.
У другій – водій, поруч із яким сиділа перша статс-дама, за ними сиділа я, а з боків від мене фрейліни. Ліворуч – Аертіна, яку я відразу впізнала, а справа – молоденька дівчина з цікавим ім'ям Феклата.
В останній машині їхала Маріта з двома охоронцями. Хоча мені здається, що арештована  не тільки не планує тікати, а якби була вільна, то випередила б нас, і помчала, як молода лань.
До того ж нас знову супроводжували два десятки кінних гвардійців: половина їхала попереду нашого каравану, а друга половина позаду. Через все це ми рухалися вдвічі повільніше, ніж минулого разу. Думаю, Талія вже встигне повернутися додому і виспатись, поки ми доберемося до відьми.
– Федеріко! – нарешті не витримала я, намагаючись відволіктись від сьогодення.
– Так, Ваша Величність, – обернулася до мене акуратно причесана голівка головної фрейліни.
– А що це за острів такий, що всі його так бояться?
– Острів Селдона? – уточнила Федеріка.
– Так, що там такого страшного? Адже знають, що там є засуджені, і повертають їх назад? – я навіть нахилилася ближче, щоб краще чути.
– Повертають, – погодилася фрейліна. – Але тільки тих, хто залишиться живим.
– Навіть так! А чому не повертаються, невже не можуть прогодувати себе?
– Чому ж, можуть прогодувати, іноді навіть полювати не потрібно.
– Зацікавила, розповідай, – поквапила я флегматичну даму. – Що там такого особливого?
– Острів цей посередині річки Біруші знаходиться, і його оточено магічною сіткою, щоб тримати сторонніх якомога далі. Раніше там був Ковен чорних магів, – почала розповідь Федеріка. – Селдон був їхнім головою. Маєток, де розміщувався Ковен, стояв точно в центрі острова. Ніхто не знає, що саме там сталося. Відомо лише, що проводилися багато темних ритуалів. Говорили, що Селдон намагався підкорити собі землю. Як він хотів використати це, якби вийшло, ніхто не знає. Однієї ночі страшний гуркіт на острові розбудив мешканців кількох навколишніх сіл. На ранок представники влади вирушили туди. Усі маги були мертві, розрізані на частини. Після цього там з'явилася якась аномалія, з якою маги не можуть впоратися, тому зробили острів місцем заслання.
Я слухала, затамувавши подих, потім видихнула:
– А що за аномалія?
– Магічний бар'єр.
– А що з ним не так? – поцікавилася я.
– Кажуть, що дух острова карає за вторгнення на свою територію. Бар'єр виникає нізвідки, без певної системи, будь-коли та будь-де, крім головного будинку маєтку. Іноді це відбувається раз на місяць, іноді частіше або рідше, але завжди непередбачувано.
– Ну, з'являється та з'являється, що тут такого?
– Ваша Величносте, а як ви думаєте, що відбувається, якщо на його шляху опиняється щось живе?
– Ой!!!
Після такої несподіваної історії я надовго замовкла, переварюючи почуте. Тепер мене вже не дивувало, чому Маріта так швидко мчала до машини, навіть охорона ледь встигала за нею.
Я думала: острів, він і є острів. Навіть якщо на десять років. Зловив рибу, підстрелив кролика і живеш собі спокійно. А виявляється, спокійно можна жити лише в головному будинку, проте, без їжі та води. Якщо наважишся вийти, щоб дістати щось, можеш не повернутися, розрізаний навпіл магічним бар'єром. І це ще добре, якщо одразу помреш, а якщо ноги відріже? Бр-р-р! Оце диво-острівець. І ворогові такого не побажаєш.
Невеселі думки, важкий день і пізній час втомили мене повністю. Навіть не помітила, коли задрімала, притуливши голову до плеча Аертіни.
Прокинулася від того, що машина різко зупинилася. Дверцята відчинилися, і Кевін, що з'явився в темному отворі, почав витягувати втомлених дам із салону. Це виявилось не дуже легкою справою.
На відміну від мене, що знову наділа свої светр і джинси, фрейліни були одягнені згідно зі своїми уявленнями, як повинні подорожувати леді. Кевіну довелося волоком тягнути їх на світ божий. Коли ми всі вийшли, біля мене вже стояв Дін.
– Наталю, ти зі мною йдеш. Ні на крок від мене! Зрозуміла?
– Зрозуміла, – зітхнула я, силкуючись не порівняти главу королівства Тарлійського з чистокровним арійцем із нордичним характером. Щось на кшталт: "Крок вліво, крок вправо, вважати..." і так далі.
– В дім піду я, – сказав Кордевідіон, оглядаючи своє супроводження. – Зі мною Наталія, Артур і Маріта. Решта залишиться тут. Кевіне, організуй місце для відпочинку фрейлін. Нікуди не відходити. Всім зрозуміло?
Отримавши підтвердження, Кордевідіон повернувся до мене.
– Ну, ходімо, інтриганко, – і потягнув мене до ґанку Олівії. Там вже стояла сама господиня, освітлена настінною лампою, з очима, що розширилися від здивування при появі королівської свити.
Після взаємних привітань і пояснень причин затримки, ми увійшли до будинку. Я оглянулася.
Все було так само як під час нашого минулого візиту, тільки двері до сусідньої кімнати були відчинені навстіж. Варто мені було глянути туди, як волосся на голові заворушилося, і серце забилося вдвічі швидше.
Воно там! Це дзеркало! Я відчула його присутність всім тілом. Брама Світу була за стіною, і я, вирвавшись з чоловічого захоплення, як сновида, рушила до гостинно відкритих дверей.