Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

Страху вона не відчувала, ба більше, її переповнювало роздратування: стільки справ, а Арголіну закортіло саме зараз зайнятися якимись дурницями!

– У-у-у-у-у-у-у-у-у! – пролунало зовсім поруч – У-у-у-у!

На мить чарівниці здалося, ніби вона посеред власного поля, утиканого порожніми пляшками для відлякування кротів. Але ця «пляшка» явно не стояла на місці.

Рівна гладь води, тонкі стебла високих трав, криві деревця… Навколо не могла ховатися жодна тварина, більша за комаху, проте завивання тривали, і незабаром до них приєдналося булькання.

«Ранок, а я навіть не зголодніла…» – Лін дивилася на сонце, що починало сліпити, і вирішувала, піти з цього острівця чи чекати й далі з моря погоди.

Світанок не вніс ясності – скільки чарівниця не вдивлялася в навколишній пейзаж, місцевість залишалася абсолютно незнайомою. Величезне мілке озеро? Затоплена долина? Болото? Одне ясно – ранок занадто теплий як для північних земель.

Лін розуміла, що на континенті таких місць безліч, але вона була впевнена, що ця територія якось пов'язана з веллійцями.

Рівновага… Хто її може порушити? З політичного погляду відповідь очевидна – маги або гартонці, однак Арголін напевно мав на увазі щось інше. Та й надто тепло тут для Клуса, і дуже волого для Гартона.

Територія імперії? Можливо… Десь ближче до екватора, де землі лиш формально вважалися частиною Веллі. Але що там такого особливого? Кілька напівзруйнованих містечок – нагадування про безуспішні спроби колонізації; нечисленні племена тубільців – вони напевно і не чули про свого володаря-імператора; руїни якогось святилища і табір фанатиків, які ревно охороняли їх від невідомо кого… Ні, потрібна серйозніша причина!

До біса, ну чому саме рівновага? І про пророцтво Агролін мимохідь згадав. Шкода, не зрозуміло, про яке саме. Може, тут не-люди?.. Не віриться, зате пояснює проблеми з часом. Якщо портал перемістив чаклунку на кілька часових поясів на схід, у Дивний Ліс…

Лін відмахнулася від настирливого комара, що вився навколо неї, і зайнялася серйозними розрахунками. Коли вона розмовляла з Арголіном, сонце хилилося до заходу. Червник, Тойяна… Скільки було часу? Мабуть, близько восьмої вечора. А тут? Південні широти, світанок… Четверта ранку? Отже, вісім чи й дев'ять годин різниці! Ландар – три, Мелос – шість… Мелос?! Крайня східна точка континенту?! Але тоді… тоді… Та бути такого не може! Арголін не божевільний і повинен розуміти наслідки своїх вчинків, чим би вони не спричинялися. А якщо все-таки… І якщо це дійсно доля?

– Вітаю, – пролунало поруч крізь часте булькання.

– Привіт, – відповіла чарівниця, смутно здогадуючись, що варто злякатися.

– Я – Ілр, – привітно вищирилася Тварюка.

– А я – Лін. Приємно познайомитися!