Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

гном обирав позицію, як піднімав лук, як натягував тятиву, було видно, що стрілець він надзвичайно досвідчений і в цьому тямить. Діти це одразу оцінили. І не помилилися. Забриніла тятива, стріла свиснула в повітрі, і — яблучко закачалося на гілці, а на землю пурхнув зелений листочок. Безумовно, це був прекрасний постріл. Потому на верхню сходинку піднялася Сьюзан. На відміну від Едмунда дівчинка не знаходила втіхи в змаганні: вона не сумнівалася в результаті суперництва, і їй було просто жаль перемагати вже раз переможеного гнома. Вона б навіть піддалася, однак на карту була поставлена їхня королівська честь.

Стріла заспівала, й одразу ж потому пролунав глухий удар — його було чітко чути, бо всі чекали, затамувавши дух, — і яблуко, пронизане стрілою Сьюзан, упало на траву.

— Відмінно, Сьюзан! Просто в яблучко! — навперебій закричали діти.

Та Сьюзан не хотілося радіти й потішатися.

— Ваш постріл був анітрохи не гірший від мого, — звернулася вона до Тіквіка, на якого, відверто кажучи, жаль брав дивитися, — просто, коли ви стріляли, то, як мені здається, дмухнув легкий вітерець.

— Та не було аніякого вітерцю, — гірко махнув рукою Тіквік, — і нема чого мене жаліти. Ви перемогли заслужено, і я навіть не посилатимусь на рану, яку дістав у останньому бою, що сильно нагадує про себе, особливо коли стріляєш із лука й необхідно відводити руку назад.

— Так вас було поранено! Біднесенький! Дайте-но огляну, — сказала Люсі.

— Це видовище не для малих дівчат… — почав був Тіквік, та вмить прикусив язика. — Вибачте, ваша величносте, здається, я знову бовкнув дурницю. Якщо ваш брат — вправний воїн, а сестра — прекрасна лучниця, то чому б і вам не бути великою цілителькою?

Гном сів на сходи, стягнув із себе кольчугу й обережно спустив сорочку з широким коміром, оголивши мускулясту волохату, як у моряка, руку (мається на увазі вигляд, бо за розміром вона була не більша за хлопчачу). На плечі показалася брудна, невміло та прихапцем накладена пов’язка. Люсі обережно її розмотала й відкрила рану.

Рана була жахливою й уже почала припухати.

— Бідний, бідний Тіквіку! Який жах! — лише й сказала Люсі, похитавши головою, а далі відкоркувала пляшечку й обережно крапнула на рану одну-єдину краплю.

— Еге-гей, легше, що ви робите? — захвилювався Тіквік.

А втім, як він не крутив головою, як не скошував очі, а роздивитися, що там, іззаду, не міг. Тоді він змінив тактику й спробував дістати туди рукою, із того, як він вовтузиться, можна було здогадатися, що рана, напевно, неабияк чешеться (а це точна ознака того, що вона загоюється), і ось гном скочив, подриґав рукою, помахав, пограв м’язами і… заллявся дзвінким щасливим сміхом, геть як мала дитина.

— Не болить, слово честі, не болить! — примовляв він у захваті. — Який я радий і щасливий, часник-щавель-із-чорносливом! — Насміявшись, він знову посерйознішав і мовив: — Даруйте мені, ваші королівські величності, я поводився прямо-таки безглуздо, так нерозумно, як жоден із гномів, що живе на білому світі. Прошу вас не ображатися на мене, й велика вам дяка: за порятунок, за частування, за лікування і за урок!

Дітям також було незручно, що вони жартували з нього, тим більше що вони не знали про те, що Тіквіка поранили в останньому бою, і тому навперебій, немовби і самі перепрошуючи, заходилися доводити йому, що ніби все нічого, і що нема за що дякувати, і що поводився він не безглуздо і нерозумно, а розсудливо й розумно, і просто довіряв, але перевіряв.

— А тепер, — сказав Пітер, — якщо ви впевнилися, що за тягар ми вам не станемо…

— Упевнився, — засвідчив гном.

— …Отже, час діяти. Гадаю, що нам слід з’єднатися з Каспіаном…

— І щонайшвидше! — підтвердив гном. — Через мене ми й без того втратили годину з гаком.

— Тоді рахуємо: якщо прямувати тією самою дорогою, якою йшли ви, то у нас піде принаймні два дні — на відміну від гномів, ми, на жаль, не можемо крокувати цілу-цілісіньку добу без сну та відпочинку. Якщо я правильно зрозумів, — тут Пітер повернувся до решти, — то курган Аслана, про який говорив Тіквік, і є наш Кам’яний стіл. А звідти півдня дороги до броду через Беруну…

— До мосту через Беруну, — виправив гном.

— У наш час мосту ще не було, — пояснив Пітер. — А від Беруни до Кейр-Паравелю ще день із лишком. Якщо мене не зраджує пам’ять, то від Беруни до замку ми легкою ходою добиралися на другий день по обіді. Отже, якщо підемо прудко, то маємо встигнути за півтора дня. Це довго…

— Атож. І ще не слід забувати, що все довкола поросло лісом, а в лісі дикі звірі, та й заморці не дрімають, — додав Тіквік.

— Стривайте, — втрутився Едмунд, — а навіщо нам іти тим же шляхом, що й наш любий маленький друг?

— Ваша величносте, — став благати Тіквік, — будьте ж великодушні!

— Ну ось, уже нічого й не скажи, — зітхнув Едмунд, — ну, й нехай! А можна я буду величати вас скорочено: наш ЛМД?

— Ай, — заступилася за Тіквіка Сьюзан, — годі вже кепкувати. Будь ласка.

— Нічого, дівчинко, ой, вибачте, ваша величносте, від насмішки ґуля не вскочить! — усміхнувся гном. (Із того часу діти й прозвали його ЛМД і, як воно часто трапляється, потім геть-чисто забули, звідки взялося це прізвисько та що воно означає.)

— Так от я й кажу, — правив своє Едмунд, — навіщо нам іти тією самою дорогою, що й любий… що й ЛМД? Візьмемо човен — і гайда на південь, до Дзеркальної затоки, увійдемо в затоку й уже звідти по прямій, лісочком, до самого Кам’яного столу. І зауважте: у поході на човні нам не дошкулятимуть ані дикі звірі, ані заморці — одним словом, якщо ми відчалимо зараз, то ще до заходу сонця будемо в затоці, на березі заночуємо, а зі світанком здійснимо марш-кидок — і ось ми вже у Каспіана, до сніданку! То як?

— Ось що означає знати узбережжя! — захоплено гукнув Тіквік. — Але тут я вже не провідник і не радник, я взагалі перший гном, що відвідав узбережжя.

— Гаразд, а як справи у нас із провізією? — спитала Сьюзан, непомітно перейшовши на військову мову.

— Обійдемося яблуками, — сказала Люсі. — І треба вже щось робити! Ми тут другий день, та досі нічого так і не зробили!

— Заздалегідь попереджаю, — застеріг Едмунд, — що аніякій рибі я свого капелюха більше не віддам!

Через упертість Едмунда довелося обійтися лише яблуками. Їх поскладали в один із плащів, попередньо зав’язавши його як лантух. Відтак усі напилися води з криниці (бо