Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Його раптова турбота була незвичною, але мені було важливо зберігати спокій для майбутньої донечки.

— Я просто хотіла, щоб ти налагодив стосунки з братом, і ми стали справжньою родиною, — прошепотіла я, відчувши, як серце билося швидше.

— Ми і є родиною, — сказав він, піднявшись та ніжно притиснув мене до себе. — Ти, я, і твоя дитина.

Я обійняла його, відчуваючи, як його жорсткі руки обгорнули мене. Це було далеко не ідеально, але в цю мить я зрозуміла, що є хоча б маленький промінь надії на те, що згодом щось зміниться на краще. Погляд батька був все ще важким, але в ньому проблискувало трішки тепла.

— Дякую, тату, — сказала я тихо. — Але, може, з часом ти зможеш переглянути свою думку про Максима.

Він зітхнув, але нічого не відповів. Я зрозуміла, що цей діалог вичерпав себе на сьогодні. Ми обидва були виснажені цією розмовою.

— Ти зараз головне піклуйся про себе, — нарешті промовив він, його голос був спокійним і рівним. — У нас скоро буде нове життя, і це важливіше за все. Ти потрібна своїй донечці здоровою і щасливою.

— Я знаю, — кивнула я. — І обіцяю, що буду робити все можливе, щоб бути хорошою мамою. Але я також хочу, щоти налагодив стосунки з Максом.

Батько зітхнув і подивився на мене з сумішшю турботи та втоми.

— Доню, давай я відвезу тебе додому, — сказав він. — Тобі справді потрібно відпочити.

Я кивнула, будучи вдячною за його раптову турботу. Ми вийшли з дому, і я відчула, як свіже вечірнє повітря освіжало мої думки. Батько допоміг мені сісти в машину, і ми поїхали. Дорога була тихою, і я дивилася у вікно, розмірковувала про все, що сталося.

Після кількох хвилин мовчання батько нарешті порушив тишу:

— Соломіє, я багато про що думав останнім часом, — його голос був глибокий і тихий. — Я розумію, що зробив багато помилок. Брехав, шантажував тебе, примушував до заміжжя з людиною, яку ти не любила... Я був жорстоким і егоїстичним. Хочу попросити вибачення за все це.

Його слова пролунали несподівано, і я відчула, як серце стислося від змішаних емоцій. Я не очікувала таких слів від нього, але вони не могли зразу стерти весь біль минулого.

— Тату, це не так просто, — відповіла я, дивлячись на нього. — Я пробачу тебе лише тоді, коли ти зміниш своє ставлення до брата.

Він кивнув, його обличчя відображало глибоке каяття.

— Я розумію, доню, — сказав він тихо. — Я не очікував, що ти пробачиш мене одразу. Я лише хочу, щоб ти знала, що я жалкую про все, що зробив. І що я готовий змінювати своє ставлення до тебе.

—  А до Максима, ні?

— Ні, давай вже завершимо розмову про нього, — сердито промовив батько.

Ми під’їхали до мого будинку, і він заглушив двигун. Вийшовши з машини, він провів мене до вхідних дверей.

—  Спокійної ночі, Соломіє.

— Спокійної ночі, тату.

Увійшовши до будинку, я лягла на ліжко і поклала руку на живіт. Донечка всередині мене штовхнулася, ніби нагадавши про своє існування.

Батька помирити з братом скоріше неможливо, ніж можливо. Вони ненавидять одне одного, і це причиняло мені біль. Може, подзвонити до мами і спробувати примирити її з братом? Мені жаль братика, в нього такі погані стосунки з батьками, і я єдина з рідних, хто щиро і по-справжньому за нього піклувалася.

Поставивши ноутбук на стіл, я зручно сіла на стілець і зателефонувала мамі. Вона швидко прийняла виклик.

— Доню, привіт! Яка радість тебе бачити, — промовила вона ніжним голосом.

— Привіт, мамо. Як у тебе справи? — запитала я спокійно.

— У мене все добре, доню. А ти як, як твоя вагітність?

— Та все більш-менш, скоро народжувати. Ти ж прилетиш до України, щоб побачити свою онучку?

— Ні, доню, поки що не можу. Але обіцяю, що якось прилечу до тебе з Максом, і обов’язково налагоджу з ним стосунки.

— А ти прилетиш з Джеком?

— Спочатку одна, а потім, можливо, і з ним, якщо він захоче.

— Зрозуміло. А ти дзвониш до Максима?

— Востаннє дзвонила ще на його день народження. Спілкування було не дуже: він ясно дав мені зрозуміти, що говорити зі мною не готовий.

— Але ти повинна налагодити з ним стосунки. Ти ж своєю поведінкою нанесла йому дитячу травму. Звісно, він не зразу піде на контакт, потрібно поступово. 

— Ти в мене така розумничка, доню. Дзвони частіше, бо я сумую за тобою.

— А за Максом?

— І за ним теж, але за тобою сильніше.

Трохи поговоривши з мамою, я закрила ноутбук і лягла на ліжко, погладжуючи свій животик.

— Все буде добре, — прошепотіла я, відчувши, як тепло розливалося по всьому тілу. — Нам усім потрібен час.