Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

Суха й неушкоджена, вона витанцьовувала на містку, захлинаючись від реготу, і глузливим голосом наспівувала: «Ти миршавенький Кудлатик, Клишоніжко-дурнуватик!».

Від цих її слів я аж зубами скреготнув: це я клишоніжко? Це я дурнуватик?! Та що ж це вона собі таке дозволяє! Ну, постривай, зараз ми розберемося, хто з нас дурнуватик, а хто клишоніжко!

Ображена кров древніх вовків забурунила в мені з новою силою, і я, не обтрушуючись, стрілою рвонув до мосту.

Проте Сестричка не чекала, поки я її схоплю. Вона показала мені язика, зіскочила з містка й подалася межи кущі з такою швидкістю, ніби щойно виспалась і стала на ноги. І якби не її рудий хвіст, я давно загубив би її з очей.

— Ніколи не наздоженеш! — долинало вже віддалік. — Мене ще жоден клишоніжко не наздогнав!

— А я — дожену! — вихопилося з мене.

Так, хай би що там сталося, а я мушу її наздогнати і вчепитися за нахабне руде хвостисько. Хай навіть саме небо впаде на мене, а я все ж доб’юся свого!

Я навіть не завважив, коли ми перелетіли через луки і забігли в густий перелісок. Вітер, що бив мені в писок, війнув торішньою прілістю, свіжими пагінчиками і ще чимось — тривожним і незнаним. Проте принюхуватися було ніколи — я гнався за цим гидким, за цим боягузливим рудим хвостиськом!

— Гей, ти, брехлива Сестричко! — гукав я на бігу. — Що, боїшся зійтися в чесному бою?

Сестричка озирнулася, і по її хитрих очицях я зрозумів, що вона битися й не збиралася. Вона задумала щось інше.

— Спочатку дожени! — під’юджувала вона мене. — Дожени, а потім подивимось, чия візьме…

Зненацька в мої ніздрі з розмаху вдарив якийсь інший запах — різкий, пронизливий, від якого моя шерсть сама собою піднялася дибки. Він ішов з глибини шипшинових кущів, що росли край галяви. Тієї ж миті я почув швидкий шепіт, що долинав звідтіля:

— Тату, я його впізнав! Це той, що крутився з людськими дітьми біля Вовкулацького кута! Від нього йде точнісінько такий запах!

— Віррно, Гирку, — страшно прогарчав у відповідь грубий і густий, наче в діжу мовлений, голос. — Тільки, здається, він теж унюхав нас із тобою. То ти ось що: жени кущами до мосту і перекрий дорогу до села, а потім ми з тобою завернемо цього пуцьвірінкам туди, де зачаїлася наша мама. Нехай і вона трохи розважиться…

Мої лапи зупинилися самі собою. А потім крутонулися на місці й понесли мене назад.

— Ти куди? — гукнула Сестричка. — Що, передумав битися?

Проте мені було вже не до неї. Жахний запах підганяв мене. Краєм зору я помітив, як за кущами — майже нарівні зі мною — замиготіло щось сіре. І було воно набагато більше від мене.

— Зупинися! — долетів до мене голос Сестрички. — Ти що, злякався? А хто ж тільки-но хвалився розірвати мене! Зупинися, кажу, боягузе!

Ні, Сестричко, називай мене як хочеш, а я зупинятися не збираюся! Бо те сіре, що біжить врівень зі мною за кущами, було куди страшніше за твої образи. Від нього відгонило зверхністю, презирством і лютою зненавистю. Від нього несло смертю.

Я біг, скільки ставало сил. Вітер забивав мені подих, шипшинові колючки впивалися у вуха, хапали за шкіру, а серце, здавалося, от-от розірве мої груди.

— Молодець, Гурку! — підбадьорливо прогурчав позаду грубий голос. Схоже, Гурків батько вибрався з кущів і біжить за нами. — А тепер завертай його туди, де наша мама!

— Так-так! — надривалася від узлісся Сестричка. — Спочатку пограйтеся з ним, потягайте цього пуцьвірінка за вуха!

На луки ми вихопилися одночасно з Турком. І лише тепер я побачив, який він здоровецький. Зростом він мало поступався дядькові Бровкові, а іклиська мав чи не більші. Гурко стелився над землею довгим скоком, а з його широких грудей вихоплювалося дуже й розмірене дихання.

— Що, собачий вилупку, впіймався?! — з хижою зловтіхою загарчав він. — Але не бійся, ми тебе згамаємо не зразу. Спочатку поганяємо, як зайчика-побігайчика, по всьому лісі…

І це скидалося на правду. Гурко був такий переконаний у своїй перевазі, що навіть сповільнив біг, аби я вихопився вперед.

Зненацька щось безмежно довге й сліпуче вдарило нам у очі. І майже водночас почувся тихий гуркіт машини, що вигулькнула з-за повороту польової дороги.

Гурко стрімко спинився, а тоді, наче перелякане щеня, припав до землі. Схоже, він понад усе боявся нічного світла.

А водій, певно, щось завважив, бо машина почала розвертатися в наш бік.

— Назад, синку! — прогарчало позаду. — Завертай назад, бо в тієї людини може бути ружжо!

Гурко миттю розчинився за найближчим кущем. А Гурків татко гарчав уже до мене:

— Пощастило тобі, малий негіднику, і цього разу. Але нічого, ми ще зустрінемось. Тож чекай у гості!

Машина ще раз пройшлася по луках світлом фар, але нічого не висвітивши, знову звернула на польову дорогу. А я на неслухняних лапах ледве дістався до своєї буди і впав перед нею.

— Щось трапилося? — дядько Бровко показав голову над перелазом. — Ов, та в тебе, хлопче, такий вигляд, ніби за тобою лісові парубки гналися!

— А таки гналися, — понад силу прохарамаркав я. — Батько та його син Гурко. А їхня мати чекала, поки вони завернуть мене на неї. Добре, що машина відігнала їх своїм світлом.

— Ага, — сказав дядько після тривалого мовчання. — Пізнаю їхні хитрощі. Як знаю і те, що вони від свого не відступляться. Так що, Кудлатику, не гасай ночами де попало, бо наступного разу можеш і не врятуватися.