Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

…У цей же час підлипенські козаки наблизились до резерву Трубецького:

— Ох, до біса, отамане — як же нам коней відігнати, та щоб швидше?

Пристарілий козак нахмурився.

— Жди і дивись.

Вийшов на горбик. Зашепотів:

— ЛинЬ МіЖ МаЛ СвіТ І НА ВірУ ПошлИ РукИ ОД КарИ І КрилА ОД КарИ І Зуби ОД КарИ І ТілО ОД КарИ НАЙ СпоживА ВірА МертвУ ВодУ І ОдведЕ ПравославниЙ ХресТ.

Хвилину чи дві стояла тиша.

Тоді почувся шум, наче вітер розвіває прапори. Миттю невідомо звідки з’явилося два десятки вурдалаків у чорних плащах.

— Де коні?

— Он… Поженемо в торговицький степ, далеко, щоб москалі не відали.

— Шикуйсь! — крикнув вурдалак, і постаті утворили ланку. — Поженемо швидко, тільки ж дивіться не заженіть до бісової матері, щоб подохли — обережно. І не здумайте москалям попастись на очі, а то повбиваю. Як побачите дозорних чи розвідників — нищте. Та не їжте, дивіться, отроки, не вповільнюйте ходу. Хіба може, трохи, а так щоб ні-ні. Дивіться мені! Марічко!

— Так, ваша світлість! — прогугнявив дівочий голосок.

— Будеш за старшого. Слухатимете у всьому отамана!

— КарА, ваша ясновельможність — усе зробимо.

— Командуй, отамане!

— Погнали, братці! — гукнув пристарілий отаман.

Коні чують труповиння.

Тільки-но упирі стали наближатись, вони стрепенулись та дали галопу. Але шеренга розвертається, описує коло в повітрі, щоб набрати швидкість. Підлипенські козаки мчаться на табун.

— Хвіть!

Упирі розігнались і на чималій швидкості погнали табун. Бідні коні ледве дихали, рвали копитами ґрунт і степові трави, як навіжені. Бідні тварини так налякалися близькості смерті, що навіть не звертали зі шляху і не іржали — вклали всі свої сили в біг.

Підлипенські козаки ледве поспівали за тим резервом.

* * *

Тим часом Хведько вже відходив з боєм від табору князя.

Пожарський усіма силами кинувся за ними до Соснівки. Світив ясен місяченько, і було видно, як удень. В тому світлі один із бояр стрімко летів на конячці до Соснівки, аж раптом спинився, бо побачив щось дивне.

Дивними там були дві короговки на високих жердинах обабіч битого шляху до села. Боярин зумисне збив шаблею одну з них і та на диво легко повалилась. Короговка нагадувала собою якийсь дивний герб чорним по червоному.

* * *

Шевчик залетів у Соснівку вже за царськими військами. Бачив, як злетіли у повітря три сигнальні стріли і пролунали гарматні постріли. Поляки й козаки мали напасти на табір Пожарського з тилу.

* * *

Вартовий подав Пожарському листа.

— Где гонец?

— Умер от ран. Вот что при нем нашли. Это было крепко связано на шее…В общем, на месте содранной кожи.

— Содранной кожи? — Пожарський, здавалось, був розгублений. — На шее?

— Да, ваше сиятельство.

— Его пытали?

— Не могу знать.

Пожарський читав лист, сильно занепокоєний.

— Сукины дети. Это татары. Точно татары, их проделки. Но как с резервом? Украсть десяток-другой лошадей — еще куда ни шло, но умыкнуть весь конный резерв! Ну, князюшка Александрушка, мать твою!.. Ладно, давай, что там еще?

— Вот.

Вартовий подав Пожарському скривавлений папірець. То був лист, згорнутий у сувій.

— Ты посмотри, как почтового пса, сволочи… — пихтів Пожарський, — вот леший, точно — татары.

У листі був напис кров’ю на ламаній російській і відбиток людської долоні.

Напис звучав приблизно так: «Ласкаво просим ко дверям Ада!» і внизу печатка.

ІІІ

— Що накажеш робити? — Максим Галі.

Стоять вони на тому ж майдані коло церкви. Перед ними повно людських трупів. Галя бачить це все, і щось страшне у неї в душі перевертається. І наче хоче душа втекти з чужого їй тіла. Бо вже ось так тривожно зблискують очі. Щось свербить у піднебінні.

— У мене крутиться голова.

— То нічого …

Максим дивиться на дружину, і в нього наче ось-ось потечуть сльози.

«Колись це, мабуть, мало статися. Вона не могла бути все життя просто людиною. Ну шо ж, тепер дороги назад нема»

— Степане! Іди сюди! Скажи, хай шукають чорні рядна, понакривайте он усіх. Та не барись, бо сонце он майже зайшло.

Максим помовчав. Тоді одвів дружину трохи вниз до річечки між верби.

— Галю, кохана моя. Я не знаю, шо буде далі. Не знаю, чи зміниться все, чи буде, як раніше. Я не маю уявлення. Але шо б там не було, знай: я тебе завжди кохав. Я хочу тобі дещо сказати. Я ніколи тобі цього не розказував, але зараз мушу. Хочу, шоб ти знала. Я страшна людина, Галю. Я зрадник, убивця й чаклун. Мені вже більше років, ніж здається. На мені прокляття, і я не можу померти. Отак, серце. Прокляв мене мій учитель, старий характерник, давно-давно. Степан та інші хлопці теж прокляті. Вони покинули мене на поталу туркам, а самі втекли, зрадили мене. Вони тепер завжди зі мною. Це їм кара за злочин. Отак. Біда в тому, шо я не знаю умови прокляття і не можу його зняти. А може…Хтозна. Можливо, я вже перехотів його знімати. Не знаю. Може, й так. Я, серце, убив багато людей, ше більше зрадив, і гріхам моїм нема прощення. З турецької неволі я був утік, і бути б усьому інакше, але якось так усе пішло, закрутилось, життя не повернеш назад. Ставало тільки гірше. Здавалося, скрізь одне й те саме, і виходу ніякого нема. Лише смерть, права на яку я все одно був позбавлений. А жити здавалось ше важче. Я був одинак, сам, один проти всіх чи просто один, сам за себе, мені здавалось, усі так чинять, а може, воно так і було. Навкруг лише горе, розруха, убивства, грабежі, смерть, нещастя, і дим, Галю. Мені снився дим. І більше нічого. Сам лиш дим. Стільки я безчинств тоді учинив, стільки злочинів, нема прощення гріхам моїм. А чи й просив прощення хто? Мені здавалось, шо ніде і просити того прошення, бо нема і церков, а вкруг один лиш дим. Дим від попелищ на місці тих церков, монастирів, колишнього життя. Нема прощення гріхам. Отак. То ж я хочу тебе попросити, вас попросити: ви з Наталкою — єдина мені рідня і близькі люди. Відречись від мене, Галю, я не хочу, щоб мій гріх упав і на тебе. Відречись від мене, бо ти перша людина, якій я хочу добра, ви сім’я моя, і весь мій світ, усе моє життя. Зречіться мене.