Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

вони рухались, я зрозумів, що це не птахи. Можливо, кажани. Чиясь злобна присутність відчувалась у великому лісі, й раптом до мене дійшло. Винуватцем цих змін був я.

Їх спричинило моє прокляття. То я перетворив спокійну Гарнатську долину на те, чим вона була зараз: це стало уособленням моєї лютої ненависті до Еріка і всіх тих, хто бився на його боці та допоміг братикові захопити владу й осліпити мене. Вигляд лісу не викликав у мене захвату, і, розглядаючи його, я зрозумів, як саме проявилася моя ненависть. Знав, бо це було частинкою мене самого.

Я створив новий хід до реального світу. І Гарнат зараз був тією стежкою, що тягнулася крізь Тіні. Через темні й непривітні Тіні. Лише чорні, зловісні елементи могли йти цією стежкою. Ось де крилися витоки тих почвар, про яких казав Рейн, тих самих почвар, котрі непокоїли Еріка. Але, як мовиться, нема поганого, щоб на добре не вийшло: тепер він мусить зосередитися на боротьбі з лихими силами, всі інші справи відійдуть на другий план. Та все одно, коли я опустив зорову трубу, мене не облишало відчуття, що зробив по-справжньому недобру справу. В ті часи ще й гадки не мав, що колись знову зможу бачити блакитне небо.

Тепер, коли бачив і небо, і сонце на ньому, зрозумів, що вивільнив такі могутні сили, подолати які буде дуже й дуже непросто. Навіть зараз долиною рухалися чиїсь дивні тіні. Я зробив те, чого до мене не вдавалося нікому й ніколи, навіть за правління мого батечка Оберона: відкрив новий шлях до Амбера. Але відкрив його лише для темних сил. Настане день, коли повелитель Амбера, хоч би хто це був, опиниться віч-на-віч із проблемою: як закрити жахливу дорогу? Я знав це, дивлячись туди, у далечінь, цілком усвідомлюючи те, що вона — наслідок, породження мого болю, моєї люті та моєї ненависті. Якщо колись стану повелителем Амбера, мені доведеться мати справу з творінням рук своїх, а це завжди достобіса важко, потребує нелюдських зусиль. Опустивши зорову трубу, я зітхнув.

Отже, хай так і буде, вирішив я. Зате Еріку є чим зайнятися, щоб не нудитися від безсоння.

Нашвидку поївши, я так само скоренько спорядив «Метелика», напнув кілька вітрил, відштовхнувся від берега і взявся за кермо. Зазвичай Жопен о цій порі встає, але хто знає, може, й він не полюбляє прощальних сцен?

Скерував човна у море, точно знаючи, куди мушу потрапити, але не тямлячи до пуття, як це краще зробити. Попливу через Тінь та незнайомі води, це таки краще, ніж прошкувати суходолом, а надто тепер, коли світ збагатився новим творінням моїх рук.

Вітрило настановив так, що вітер гнав мене до землі, такої самої блискучої, як Амбер. Колись оте місто вважали безсмертним, а сьогодні його вже практично нема, воно майже зникло. Багато століть тому розчинилося в Хаосі, однак десь таки повинна залишитися його Тінь. Я мав лише знайти те місто, переконатися, що це воно, і знову зробити своїм, як було колись у давнину. Потім, коли за моєю спиною стоятиме підлегле мені військо, зроблю ще дещо, чого не знав Амбер. Наразі не знав, як саме, та пообіцяв собі, що того дня, коли повернусь у безсмертне місто, салютуватимуть рушниці й гармати.

Коли я вплив у Тінь, з'явився білий птах моїх бажань; він сів мені на праве плече, я написав записку, прив'язав її до лапки пернатого, й птах поніс до адресата.

У записці було: «Я йду» і — мій підпис.

Не вгамуюся, допоки сповна не помщуся кривдникові й трон не стане моїм, і горе кожному, хто опиниться на моєму шляху!

Над моїм лівим плечем низько висіло сонце, а вітри напинали вітрила й несли мене вдалину. Лайнувшись, потім я засміявся.

Я був вільний, і я втікав, але наразі мені вдалося все. Тепер у мене був той шанс, про який мріяв стільки часу.

Знову з'явився чорний птах моїх бажань, сів мені на ліве плече, і я написав записку, приторочив її до лапки й послав на захід.

«Еріку, я повернуся», — було в записці. І підпис: «Корвін, Володар Амбера».

Вітер далі гнав мене на схід від сонця.

Книга друга

Рушниці Авалону

Переклав Анатолій Саган

1

Я зійшов з човна на берег і сказав:

— Ну, «Метелику», прощавай.

Повільно розвернувшись, човен рушив у відкрите море. Я знав, що він повернеться в кабрійський порт, причалить десь неподалік од маяка, звідкіля вже рукою подати до Тіней.

Поблизу берега бовваніли зчорнілі дерева. На мене чекала тривала дорога. Обравши потрібний напрямок, я пішов, на ходу змінюючи реальність так, як вважав за необхідне. Ліс огорнула передсвітанкова прохолода, і було насолодою відчувати її дотик.

Хоч я ще й досі мав на пів сотні фунтів менше, ніж важив би при повному здоров'ї, хоч інколи мені двоїлося в очах, уже впевнено йшов на поправку. За допомогою божевільного Дворкіна мені таки вдалося вирватися з камери у підземеллі на волю, а шанувальник Бахуса Жопен поставив мене на ноги. І ось тепер я мав знайти відображення світу, що існував колись, але якийсь час тому зник, був знищений. Тож вибрав собі годящий шлях та й вирушив у дальню путь.

Через деякий час я дійшов до дуплистого дерева, де мав обладнаний сховок. Понишпоривши в дуплі, видобув з нього посріблений меч і почепив його на пояс. Той факт, що раніше він був у Амбері, а тепер — у цьому лісі, не викликав у мене жодних запитань. Тепер він чекав мене тут, бо я йшов по цій тіні. Ось і все.

Кілька годин я крокував дорогою, сонце було у мене за спиною ліворуч. Ненадовго зупинився, щоб перепочити, тоді пішов далі. Очі насолоджувалися виглядом листя й каміння, змертвілих стовбурів і живих дерев, зеленої трави та чорної землі. Я вдихав на повні груди аромати життя, що роїлися навкруги, вслухався в комашине дзижчання, у щебетання птахів... Боже мій! Лише той, до кого повернувся зір, зрозумів би моє невимовне блаженство! Проживотіти в цілковитій темряві майже чотири роки, а потім стати знову спроможним бачити світ — годі знайти слова, якими можна було б описати мої почуття! До того ж, я вільно йшов туди, куди хотів...

Ступав дорогою, і вранішній вітер шарпав мій поношений плащ. Якби цієї миті