Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Знервовані, збуджені актори й танцюристи збилися в тісне коло навколо дядька Біллі. Я стояла поруч із Ентоні, тримаючи його за руку, горда як ніколи. Він міцно мене поцілував, а тоді випустив мою руку і, переступивши з ноги на ногу, змахнув кілька разів кулаками в повітрі, наче боксер перед поєдинком.

Дядько Біллі витягнув з кишені фляжку, добряче до неї приклався, а тоді передав тітці Пеґ, яка теж нічогенько хильнула.

— Ну що, з промовами у мене не склалося, — сказав дядько Біллі, — бо я не вмію тулити слова докупи і не люблю бути в центрі уваги.

Усі поблажливо засміялися.

— Але хочу вам сказати, хлопці й дівчата, що за такий короткий час і за такі мізерні гроші ви зуміли підготувати цілком достойний спектакль. Б’юсь об заклад, що ні на Бродвеї, ні в Лондоні зараз не йде нічого ліпшого за те, що ви сьогодні покажете людям у залі.

 — Навряд чи в Лондоні тепер щось іде, любий, — іронічно зауважила Една. — Хіба, може, спектакль «Скидаю бомби»…

Усі знову засміялися.

— Дякую, Едно, — мовив дядько Біллі. — Я мало не забув про тебе — добре, що нагадала. Слухайте всі. Якщо на сцені ви розгубитеся чи розхвилюєтеся, дивіться на Едну. З цієї хвилини вона ваша провідниця і ви в найкращих руках. Една — найспокійніша акторка, з якою вам коли-небудь випаде честь виступати на одній сцені. Цю жінку ніщо не може вивести із себе. Нехай її незворушність стане для вас прикладом. Дивіться, яка вона спокійна, і будьте такими самими. Запам’ятайте собі: глядачі можуть пробачити акторам усе, крім хвилювання. Якщо забудете свої репліки, просто кажіть що-небудь — Една щось придумає. Довіртеся їй, бо вона займається цією справою ще з часів «Непереможної армади», правда, Едно?

— По-моєму, ще давніше, — усміхнулася вона.

Една мала неперевершений вигляд у своїй червоній ретро-сукні від «Ланвін», видобутій із контейнера в Ловцкі Я дбайливо допасувала сукню до її фігури. І тепер страшенно пишалася тим, як вдягнула Едну для цієї ролі. Грим її теж був бездоганний. (Хіба могло бути інакше?) Една була собою, тільки в яскравішому, королівському образі. З коротким блискучим чорним волоссям і у прегарній червоній сукенці вона була схожа на китайську лаковану статуетку — довершена, виглянсувана і така ж безцінна.

— І ще одне, перш ніж я передам слово вашій вірній режисерці, — сказав дядько Біллі. — Не забувайте: ці люди зібралися тут не для того, щоб вас зненавидіти. Вони прийшли, бо їм хочеться вас полюбити. За своє життя ми з Пеґ поставили тисячі спектаклів перед різною аудиторією, яка тільки може бути, і тому я знаю, чого хочуть глядачі. Вони хочуть закохатися. Тому ось вам порада від ветерана естради: якщо ви перші в них закохаєтесь, вони не зможуть не відповісти вам взаємністю. Тому йдіть на сцену й щиро любіть свого глядача. Ось що я вам раджу.

Він замовк, витер очі рукою, а тоді продовжив.

— Знаєте, під час Першої світової я перестав вірити в Бога. І ви б теж перестали, якби побачили те, що бачив я. Але часом моя віра вертається до мене, переважно коли я п’яний або на емоціях. Зараз я трохи такий і трохи такий, тому вибачте, але вже як є. Хочу, щоб ми всі схилили голови і помолилися.

Я не повірила власним вухам, але дядько Біллі не жартував.

Ми схилили голови. Ентоні знову взяв мене за руку, і мене аж пройняло від тремтіння — як завжди, коли він виявляв до мене бодай найменшу увагу. Хтось узяв мене за другу руку і легенько її стиснув. Дотик був мені знайомий — Селія.

Напевно, то була найщасливіша хвилина у моєму житті.

 — Милостивий Боже, хоч яким ти є, — проказав дядько Біллі, — благослови цих смиренних акторів. Благослови цей нещасний старий театр. Благослови тих нероб, які там сидять, і вчини так, щоб вони нас полюбили. Благослови цю нашу марну затію. Те, щó ми тут сьогодні влаштовуємо, не має ані найменшого значення в цьому жорстокому світі, але ми все одно робимо своє. Нехай то буде щось достойне. Просимо тебе про це, хоч ким ти є і навіть якщо не всі з нас у тебе вірять. Амінь.

— Амінь, — хором відповіли ми.

Дядько Біллі ще раз хильнув із фляжки.

— Хочеш щось додати, Пеґ?

Тітка Пеґ широко усміхнулася. У ту мить вона виглядала років на двадцять, не більше.

— Та просто йдіть на сцену, малята, — сказала вона, — і завдайте їм перцю з маком.

Цитата з рецензії Волтера Вінчелла у часописі «Нью Йорк Дейлі Міррор»:

Мене не хвилює, в якій виставі грає Една Паркер Вотсон, — основне, щоб вона там грала! Вона на цілу голову вища за всіх інших актрис, які думають, що знаються на своїй справі!.. Вона схожа на королеву, але вміє пустувати!.. «Місто дівчат» — це шедевральний сон рябої кобили, але якщо вам, друзі, здається, що я нарікаю, повірте мені, це не так. У наші похмурі часи нам усім варто трохи подуркувати… Селія Рей — сором тому, хто ховав її стільки часу! — ще та бешкетниця-веселунка.

Таку краще не залишати наодинці зі своїм хлопцем чи з чоловіком, але хіба це гріх для майбутньої зірки?

<…> Не переживайте, дівчатка: у цьому шоу і для вас знайдеться щось смачненьке. Я чув, як усі жінки в залі зітхали за Ентоні Роччеллою, якому вартує зніматися в кіно… Дональд Герберт дуже кумедний у ролі сліпого злодійчука — так я, до речі, називаю деяких нинішніх політиків!..

Що ж до Артура Вотсона, то він занадто молодий для своєї дружини, а вона занадто для нього талановита.

І, певно, саме тому вони тримаються купи! Не знаю, чи поза сценою він такий самий дерев’яний, як у світлі прожекторів, але якщо так, то мені шкода його гарнюню жінку!

Една викликала в залі перший сміх.

Дія перша, сцена перша: місіс Калевала чаює зі ще кількома заможними леді. Посеред пустих балачок вона немовби між іншим згадує, що напередодні її чоловіка збив автомобіль.

Усі леді нажахано зойкають, а одна з них питає:

— Важкий, дорогенька?

— Кожен Божий день, — відповідає місіс Калевала.

Настає довга пауза. Леді розгублено витріщаються на неї. Місіс Калевала спокійно розмішує чай, відставивши убік мізинця. А тоді піднімає на них очі й невинно, як дитя, запитує:

— Перепрошую, ви, може, мали на увазі його стан? Та він помер.