Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

четвертого, погнався за ним, обійшов збоку, перекрив тому шлях до рятівних дверей і нарешті спіймав його біля печі. У цей час місцева революція набула особливо широкого розмаху, всюди лунали крики: «Жуль!»

Жуль зайшов до студії, із сумною покорою в карих очах розсудив дві сварки, потиснув усім руки і зник серед натовпу, залишивши по собі атмосферу доброзичливості та миру. Леви отримали ягнят, старости зайняли кращі місця для себе та своїх друзів і, видершись на постаменти для натурників, почали перекличку.

— Цього тижня починатимуть з «К», — почулось у залі. Так і вийшло.

— Клісон!

Клісон підстрибнув, наче вжалений, і крейдою написав своє ім’я на підлозі перед стільцем.

— Керон!

Керон стрімголов помчався до свого місця й — бах! — звалив мольберт.

— Nom de Dieu[153]! — крикнули йому французькою. — Куди ти, дідьку, преш? — англійською.

Бац! Коробка з фарбами впала на підлогу разом з пензлями й усім іншим начинням.

— Dieu, de Dieu, de[154]…

Хлоп! Удар, швидкий стрибок, захват, сутичка та докірливий і водночас розлючений голос старости:

— Кошон!

Переклик відновився.

— Кліфорд!

Староста зробив паузу та роззирнувся навколо, притримуючи сторінку свого записника пальцем.

— Кліфорд!

Кліфорда не було. Він перебував на відстані приблизно трьох миль[155] звідти, і ця відстань щосекунди збільшувалась. Не те щоб він ішов швидко — навпаки, він ступав тією лінивою ходою, що була його візитівкою. Еліот крокував поряд, два бульдоги прикривали тил. Еліот читав «Жиля Бляса[156]», отримуючи від книжки задоволення, проте утримуючись від бурхливого вияву емоцій, які були б некоректними щодо Кліфордового настрою. Тож він дозволив собі лише кількох стриманих усмішок. Кліфорд, який похмуро усвідомлював це, мовчав. Увійшовши в Люксембурзький сад, Фоксгол всівся на лавку біля північної тераси і з очевидним несхваленням почав споглядати довколишній краєвид. Скоряючись місцевим правилам, Еліот прив’язав собак і, кинувши на друга запитальний погляд, знову занурився у читання «Жиля Бляса».

Стояв погожий день. Сонце сяяло над Нотр-Дамом, освітлюючи своїми променями все місто. Ніжне листя каштанів вкривало терасу тінню, малюючи на доріжках візерунки, в яких Кліфорд знайшов би наснагу для своїх шалених «імпресій[157]», якби тільки придивився. Проте він, як завжди у такий період своєї кар’єри, витав думками дуже далеко від малювання. Довкола них сварилися й виспівували свої любовні пісні горобці, великі голуби перелітали з дерева на дерево, на осонні кружляли мухи, а квіти пахли тисячею ароматів, що пробуджували у Кліфорді апатичну тугу. Під впливом такого настрою він заговорив.

— Еліоте, ти мій щирий друг…

— Ти нестерпний, — відповів той, згортаючи книжку. — Все, як я й думав: ти знову ганяєшся за новою спідницею. І якщо, — обурено продовжував він, — ти забрав мене із студії Жульєна лише через це… Лише щоб я вислуховував твої просторікування про досконалість якоїсь малої ідіотки…

— Не ідіотки, — м’яко заперечив Кліфорд.

— Слухай, — не стерпів Еліот, — ти що, збираєшся повідомити мені, що знову закохався?!

— Знову?

— Так! Знову, і знову, і знову… Заради всього святого, хіба ні?

— Цього разу, — сумно відповів Кліфорд, — усе серйозно.

Протягом однієї короткої миті Еліотові хотілося відгамселити друга. Проте замість цього він лише розсміявся, визнаючи власну безпорадність.

— Давай, розповідай! Хто цього разу? Клеманс, Марі Телек, Косетта, Фіфін, Колетта, Марі Верді?..

— Усі вони, звісно, чарівні, неймовірно чарівні, але з жодною з них у мене не було нічого серйозного…

— Допоможи мені, Господи, — набожно промовив Еліот. — Кожна із тих дівчат сповнювала твоє серце нестерпним стражданням і через кожну з них я так само пропустив заняття у Жульєна. Усі вони, кожна з них, окремо взята, одна за одною. Заперечуватимеш?

— У тому, що ти кажеш, є дещиця правди… авжеж… Однак дай мені бодай шанс стати вірним і відданим дівчині…

— …поки не з’явиться інша.

— Але ж це… Цього разу все зовсім інакше, Еліоте, повір мені. Я геть занапащений.

Не маючи іншої ради, Еліот стиснув зуби і мовчки слухав.

— Це… це Рю Баре.

— Що ж, — зневажливо сказав Еліот, — якщо ти страждаєш і вмліваєш за цією дівчиною — дівчиною, яка дала нам з тобою безліч підстав бажати, аби земля розійшлась у нас під ногами та поглинула нас, — що ж, продовжуй!

— Я продовжуватиму. Мені байдуже. Сором’язливість зникла…

— Ага, твоя вроджена сором’язливість.

— Я у розпачі, Еліоте. Невже я закохався? Ніколи, ніколи ще я не почувався таким збіса жалюгідним. Не можу спати. Правду кажучи, нормально їсти теж.

— Ті ж самі симптоми ми спостерігали у випадку з Колеттою.

— Ти можеш мене вислухати?

— Зачекай, решту я знаю напам’ять. Краще я в тебе дещо запитаю. Чи віриш ти, що Рю Баре — чиста невинна дівчина?

— Так, — відповів Кліфорд, червоніючи.

— Чи кохаєш ти її? Не так, як ти волочишся за кожною привабливою дурепою, чи ти справді кохаєш її?

— Так, — затято промовив той у відповідь. — Я б…

— Чекай. Ти б одружився з нею?

Кліфорд спаленів.

— Так, — пробурмотів він.

— Чудова новина для твоєї родини! — вигукнув Еліот, ледь стримуючи лють. — «Любий татку, я щойно одружився з чарівною гризеткою[158], яку, я певен, ви радо приймете разом з її мамою, неймовірно гідною та чеснотливою жінкою». Господи, цього разу все зайшло трохи далі, ніж зазвичай. Слава Ісусу Христу, юначе, що моя голова здатна думати за нас обох. У будь-якому разі, цією ситуацією я не надто переймаюся. Рю Баре швиденько покладе край усім твоїм зітханням.

— Рю Баре… — почав був запально Кліфорд, проте раптом замовк: там, де сонячне світло золотистими плямами вкривало стежку, прогулювалася сама Рю Баре — в ошатній сукні, великий солом’яний капелюшок затіняв очі.

Еліот підвівся й низько вклонився дівчині. Кліфорд зняв свого капелюха з настільки сумним, благаючим і смиренним виразом обличчя, що Рю Баре мимоволі усміхнулася. Ця усмішка була такою щирою, що Кліфорд, не в змозі встояти на ногах від здивування, повільно опустився на лавку. І цього разу дівчина знову не стримала усмішки. Наступної миті вона сіла на терасі на стілець та, витягнувши із сумочки книжку, перегорнула кілька сторінок і знайшла потрібне місце. Потім вона поклала книжку собі на коліна долілиць, зітхнула, усміхнулась і роздивилась навкруги. Дівчина цілком забула про Фоксгола Кліфорда.

Згодом вона знову взяла до рук книжку, проте замість читання почала поправляти на корсажі троянду. Троянда, велика й червона, палала наче полум’я над її серцем, і так само, як полум’я, зігрівала його трепетними шовковими пелюстками. Рю Баре знову зітхнула. Вона була дуже щасливою. Небо здавалось настільки блакитним, повітря настільки чистим і духмяним, сонячне проміння настільки лагідним, що серце співало у неї