Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

чула дещо від своєї перської казкарки. Паренді говорила, що той смарагдовий келех — річ свята для цілого Орієнту…

— Чи ж це той келех магів? І скільки правди в цих оповіданнях? — озвалася Прокула. — Дуже хотіла б я знати: Quid est veritas?

Пилат здригнувся, як ужалений, і зблід.

Чи ж міг би повернутися відгук слів, що вже раз прозвучали?

А Прокула допитувалася далі:

— Як, власне, став Йосиф власником такої унікальної в світі речі?

— Ніколи, світла доміно, не був я власником келеха! Він не мій! Я лише його оберігаю. Позичив йому свій дім, як позичив свою гробницю тілу того, хто пив з того келеха на останній своїй вечері…

Схвильованість опанувала їх троє. Мовчали, немов оглушені свідомістю, яка тяжка болість переповнює серце радника й не може вилитись із нього. Та Йосиф сам перервав тишу, продовжуючи:

— А потім… у той самий келех… — слізьми падали слова радникові, — в той келех… зібрали ми з Никодимом Його ще дорогоціннішу за келех кров… Саме коли ми прийшли… Лонгін, щоб припинити муки[269], пробив серце Раббі…

Прокула відкинулась на подушки. Болісті не відчувала. Але ясно усвідомила: життя від неї відлітає… Знов їй здається, що вона лине понад землею… понад дійсністю… в містичну просторінь… «між двома блакитями»… як у тому жахливому маренні на початку хвороби…

— Прокуло… що тобі?.. — схилився до неї Пилат, вдивляючись у її цілком розтулені уста. Взяв її за руку.

Прокула мовчала, але Пилат бачив, що життя ще при ній. Та його серцем пройшла гостра, дика тривога, ще страшніша, ніж за її життя. Відчув-бо: з цього менту він остаточно втрачає Клавдію Прокулу, свою Понтію! І втрачає назавжди…

Схопився з місця:

— Затримати! Бо ж із нею відійде щось більше, ніж саме існування!..

Йосифів погляд вперся у змінене обличчя Прокули.

Перевів очі на Пилата… І зрозумів: ламається життя двох істот, що були цілковитим доповненням одна одної.

І ці двоє, наймогутніші на цілу Юдею, видалися Йосифові в цю хвилину вбогішими за жебраків, що народились убогими й сліпими. Бо сліпонароджений не втратив того, чого ніколи не пізнав!

А вони мали все, що дається людям. І ось утратили все нараз.

Відчував гострий біль і жаль… І хотілося затримати тих обох, що стрімголов летять у прірву… Але чим?

Що може повернути людині те її малесеньке вбоге особисте втрачене «щастя»? Хто може воскресити… вмерле щастя?

І раптом лагідніше віяння торкнулося Йосифової душі. Було таке легеньке, що не зрушило б із місця сухого листочка, але колихнуло радником, як непереборний південний вітер із пустелі.

Підвівся й промовив:

— Це остання ніч, коли під моєю охороною перебуває смарагдовий келех. Ходімо, гляньте на нього! Кажуть, у ньому скрита велика сила й лік для душ…

Пилат і Прокула підвелися мовчки. Посувалися, як тіні, алеями саду, що поступово ставали доріжками гаю. А потім — стежкою в чагарниках над кручею.

Нарешті зникла й остання доріжка, мов скочила з обриву у провалля.

Йосиф розсунув віти миртів, обплетені чорним бронзом плюшевих гірлянд. Схований у скелі прохід сковзнув ящіркою під водяну запону водоспаду. Вона затягла вхід до печери.

Непомітним дотиком ноги Йосиф немовби вичарував нову стежечку. Бо струмінь водяної запони несподівано ніби відсунувся набік: падав лише вузьким потічком з одного тільки боку. І відкрився вхід у розщілину скелі.

Останній промінь сонця впав у печеру й укрив золотом пурпурові троянди. Потім освітив і хрещаті квіточки південного жасмину.

Білі, позолочені сонцем, дрібні, неначе воскові хрестики жасмину[270] вимальовувалися на майже чорній зелені миртів.

«Мов ті хрещаті зірочки на стелі єгипетських святинь!» — згадала Прокула давнє враження, а з ним і ту щасливу, першу й останню з Понтієм, подорож до острова Філе…

І знов, як перед хвилиною, стиснулося серце…

Йосиф відгорнув тяжкі листки агав. Їхні сріблясто-зеленуваті мечі оберігали вхід до ще глибшої печери. Там, у скельному масиві, біліла вже не стежка, а лише щілина[271].

Прокула зробила крок і затрималась. Сперлася рукою на скелю.

Пилат схилився, роздивляючись, на що йому вказує дружина. Була то рослина, що перекинула свої гірлянди з темними — аж до темно-фіалкового відтінку пурпуровими квітами над стежкою-розщілиною.

Пізнав їх і Понтій: були це ті квіти, що їх колись подала Прокулі Гела на пасіці…

— Квітка нещастя! — промовила Прокула. — Я далі не піду! Почекаю на вас тут.

І сіла на кам’яному виступі.

— Але, світла доміно… — почав Ариматейський.