Джон Роберт Фаулз - Маг

— Ось де істина. Не в серпі і молоті. Не в зірках і смугах. Не в розп’ятті. Не в сонці. Не в золоті. Не в інь і янь. В усмішці.

— Ця пам’ятка з Кіклад, правда?

— Байдуже, звідки вона. Дивіться на неї. Дивіться їй у вічі.

Кончіс знав, що каже. Осяяну сонцем скульптурку немовби наснажував нумен — дух-покровитель. Вона променіла не так божественністю, як знанням про її закони, непохитною певністю. Однак, придивившись, я відчув також щось інше.

— У цій усмішці є щось невблаганне.

— Невблаганне? — перепитав Кончіс. Ставши за моїм кріслом, він глянув згори. — Це ж істина. Вона невблаганна. Але не суттю і значенням, а формою.

— Скажіть, де знайдено цю античну пам’ятку.

— В Дідимі. В Малій Азії.

— А з яких часів походить?

— З шостого або сьомого століття до нашої ери.

— Цікаво, чи могла б вона так усміхатися, якби знала про Бельзен.

— Ми відчуваємо, що досі живемо, завдяки тому, що загинули в’язні цього концтабору. Ми відчуваємо, що наш світ існує, завдяки тому, що після спалаху супернової зірки гине тисяча таких світів. Ця усмішка означає: є речі, яких могло й не бути, — відповів Кончіс і додав: — Перед смертю поставлю її поряд мого ліжка. Я б хотів, щоб це було останнє людське обличчя з усіх побачених за життя.

Голівка спостерігала, як ми розглядаємо її. Спостерігала лагідно, з певністю й майже злосливою непроникністю. Мене осінило. Точнісінько так само усміхався іноді Кончіс, немовби вправлявся, сидячи перед цією скульптурою. Водночас я збагнув, щό саме в ній мені не до душі. Передусім це усмішка драматичної іронії, людей, втаємничених у найвище знання. Я глянув на Кончісове обличчя й відчув, що не помиляюся.

Зоряний морок над оселею, ліс, море. Зі стола прибрано посуд, згашено лампу. Я вмостився в шезлонґу. Давши ночі час, щоб нечутно огорнула й захопила нас, давши часу ніч, щоб відплинув ген у далеч, Кончіс повів мене крізь десятиліття.

— Квітень тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого. До Англії я добрався без пригод і не знав, як бути далі. Та й треба було якось виправдатися. Коли тобі дев’ятнадцять років, ти не задовольняєшся самими лише вчинками. Конче потребуєш їх ще й усправедливлювати. Побачивши мене, мати зомліла. Вперше і востаннє я побачив сльози на батькових очах. Аж до самої нашої зустрічі я мав твердий намір сказати їм правду. Гадав, що не спроможуся на обман. Але поставши перед ними… мабуть, це було звичайнісіньке боягузтво, не мені судити. Правда буває така жорстока, що її ніяк не відкриєш, не скажеш у вічі. Тож я пояснив, що мені випав жеребок побувати у відпустці, а через те, що загинув Монтаґю, муситиму повернутися до свого попереднього батальйону. Мене затягло у вир гарячкової брехні. Брехав я некорисливо, нестримно і вишукано. Вифантазував зовсім іншу битву під Нев-Шапеллю, неначе замало було мені жахіть тієї справжньої. Навіть запевняв, що ось-ось стану офіцером.

Спершу мені таланило. За два дні після мого повернення прийшло офіційне повідомлення, що я пропав безвісти. Ймовірно, що загинув у бою. Такі помилки траплялися досить часто, тому батьки не могли запідозрити щось лихе. Ми радо порвали цей папірець.

А що вже Лілі! Напевно, все те, що сталося, спонукало її подивитися іншими очима на почуття до мене. Хай там як, але гріх було б нарікати, що вона ставиться до мене радше як до брата, ніж як до коханого. Знаєте, Ніколасе, попри все завдане Першою світовою війною лихо, вона знищила багато чого нездорового в стосунках чоловіків і жінок. Уперше за сторіччя жінка втямила, що мужчина сподівається від неї чогось ближчого до природи людини, ніж монаша цнотливість і bien pensant[105] ідеалізм. Не хочу тим сказати, що Лілі раптом визбулася всієї своєї стриманости. Або ж віддалася мені. Але вона віддавала мені все, що могла. Час, що я провів наодинці з нею… у ці години я набирався сили на те, щоб і далі обманювати. І водночас виразніше усвідомлював, який жахливий цей обман. Раз у раз мене поривало відкрити правду коханій, перш ніж до мене добереться рука правосуддя. Щовечора, повертаючись додому, я боявся застати поліцію й побачити розлюченого батька. А найгірше — відчути на собі погляд Лілі. З нею я відмовлявся говорити про війну. Дівчина хибно розуміла таку нервозність. Глибоко зворушувалася від такої поведінки, була неймовірно делікатна. І тепла. Я приссався до її любови, як п’явка. Дуже ласолюбна п’явка. Лілі стала красунею.

Якось ми вибралися на прогулянку в лісі, що на північ від Лондона… Здається, неподалік Барнета, вже й не пригадаю назви тієї місцини… За тих часів ліс був дуже мальовничий і безлюдний — як на приміську околицю. Ми лежали на траві й цілувалися… Мабуть, ви усміхаєтеся, що ми лежали й тільки цілувалися. Нині ви, молоді люди, ділитесь одне з одним своїми тілами, забавляєтеся ними, віддаєте їх в ужиток, а ми так не могли. Але знайте, що за таке ви розплачуєтеся цілим всесвітом сокровенних, трепетних почуттів. Вимирають види не тільки тварин, але й почуттів. Якщо ти мудрий, то не станеш співчувати людям минулого за те, що вони чогось та й не спізнали. Співчуватимеш самому собі, бо ніколи й не доступишся до того, що звідали вони.

Того пополудня Лілі призналася, що хоче вийти за мене. Взяти шлюб без заповідей, а якщо доведеться, то й без згоди батьків, так що поки я не вирушив воювати, то хай уже ми будемо одним тілом, як і — та чи посмію мовити «душею»? Ну, принаймні помислами.

Я жадав кохатися, злитися з нею. Але