Кейт Мосс - Лабіринт

Еліс раптово підвелася від безперервного дзвеніння у вухах.

Це це я? Бежевий телефон на поличці, що висіла над ліжком, задзвонив знову.

Авжеж. Це її кімната в готелі Фуа. Вона повернулася з розкопок, дещо упакувала, прийняла душ. Останнє, що вона пам’ятає, це те, як прилягла на ліжко на п’ять хвилин.

Еліс намацала слухавку.

— Oui. Allo?[53]

Власник готелю, сеньйор Аннод, говорив зі страшним акцентом, ковтаючи всі голосні та носові приголосні. В Еліс навіть виникали проблеми підчас спілкування з ним вживу. Телефоном, без міміки й жестів, це було абсолютно неможливо. Його голос звучав неначе у героя мультиків.

— Plus lentements, s’il vous plaît, — промовила вона, намагаючись призупинити його. — Vous parlez trop vite. Je ne comprends pas[54].

Настала пауза. Еліс почула швидке бурчання десь на задньому фоні. Потім слухавку взяла мадам Аннод і пояснила, що її хтось очікував у приймальні.

— Une femme?[55] — запитала Еліс із надією.

Еліс залишила записку для Шелаг у будинку на розкопках, а також кілька повідомлень в її голосовій пошті, але досі нічого не почула.

— Non, c’est un homme[56], — відповіла мадам Аннод.

— Гаразд, — розчаровано зітхнула Еліс. — J’arrive. Deux minutes[57].

Вона пробіглася гребінцем по волоссю, що досі ще було вологим, потім швидко одягла спідницю та футболку, взула сандалії й попрямувала вниз сходами, цікавлячись, хто то, в біса, міг бути.

Члени головної групи мешкали в маленькому готелі біля місця розкопок. У будь-якому разі вона попрощалася з усіма, хто виявив таке бажання. Більше ніхто не знав, що вона тут. Оскільки вона посварилася з Олівером, то не було нікого, хто б міг розповісти йому про це. В холі біля стійки реєстрації було порожньо. Еліс пильно глянула в темряву, очікуючи побачити мадам Аннод за високою дерев’яною стійкою, але там нікого не було. Еліс швидко зазирнула до кімнати для очікувань за рогом. Сплетений з лози старий стілець, укритий всередині пилом, був не зайнятий. У кімнаті, праворуч від каміна, стояли ще два великі шкіряні дивани, вкриті кінською шкірою та розписані подяками від попередніх мешканців. Кривобока підставка для потертих листівок із краєвидами Фуа та Ар’єжа теж видавалася незайманою.

Еліс повернулася до стійки й подзвонила у дзвоник. Почулося рипіння дверей і мосьє Аннод вийшов з особистих сімейних апартаментів.

— Il у a quelqu’un pour moi?[58]

— Là[59], — відповів той, перехиляючись через стійку, щоб подивитися туди, куди показувала Еліс.

Еліс потрусила головою й додала:

— Personne[60].

Пан Аннод вийшов з-за стійки і, побачивши, що кімната спорожніла, стенув плечима.

— Dehors![61] — показав він на чоловіка, що курив надворі.

Готель розташовувався у маленькому провулку, що проходив між головною вулицею, на якій розмістилися адміністративні будинки, ресторани швидкого харчування, а також непересічна пошта «Арт Деко» в стилі 1930-х років, — та більш мальовничою старовинною частиною міста, де були кафе й антикварні крамниці.

Еліс вийшла на вулицю, роззирнулася направо і наліво, але не бачила нікого, хто б чекав на неї. О цій порі дня магазини було зачинено, а дорога також виглядала досить пустою.

Здивована, Еліс уже повернулася, щоб зайти всередину, коли перед нею раптом з’явився чоловік. Він мав трохи більше як двадцять років і був одягнений у світлий, дещо завеликий на нього, літній костюм. Його густе чорне волосся було акуратно підстрижене, а очі ховалися за сонцезахисними окулярами. У руці чоловік тримав сигарету.

— Докторе Таннер?

— Oui — обережно промовила Еліс. — Vous me cherchez?[62]

Чоловік сунув руку до кишені.