Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

замки, покинуті будівлі, мисливські будиночки тощо, чи не оселився там останнім часом хтось підозрілий, що потай приймає відвідувачів, радиться з ними при завішених вікнах та розсилає кудись гінців з невідомими наказами, одне слово — поводиться так обережно й хитро, що не може не збудити цим загальної підозри. Я дуже добре знав би, що ці пошуки нічого не дадуть, але все ж таки вважав би за свій обов’язок задовольнити твоє жадання, бо у великій грі, яка тут ведеться, не слід нехтувати нічим. Та зараз уже пізно: все скінчено, дограно, доконано. На щастя, і Вальдштейнові, де б він не був, не лишається часу на якусь відчайдушну спробу.

— Якраз навпаки: його час наспів, і йому лишається тільки простягти руку й зірвати плоди своєї хитрості, — заперечив Петр.

Отець Жозеф насупив брови й змовчав, але, добре натренований у мистецтві самовладання, за хвильку додав тоном ласкавої терплячості:

— Благословляю тебе, П’єре, сину мій, за твій запал. Хоч я й не згоден із тобою, але шаную твою щирість. Благословляю й за ревність, із якою ти взявся виконувати доручення найсвятішого отця, бо і я вважаю Вальдштейна підступним, небезпечним хижаком, якого бог підніс із безодні, щоб покарати нас за наші гріхи. Та коли ти послухався папиного наказу: «Йди!» — послухайся тепер і його наказу: «Повернись!»

— Я так і зроблю, — відказав Петр. — Але не поїду звідси, доки цісар не оголосить своєї постанови про скинення Вальдштейна.

— А це, як я вже сказав, станеться завтра об одинадцятій годині ранку, — підказав отець Жозеф.

— Так, це станеться завтра об одинадцятій годині ранку.

Отець Жозеф схвально кивнув головою.

— Я щиро тішуся, що мені пощастило розвіяти твої страхи й ти побачив: скиненню Альбрехта фон Вальдштейна ніщо не стане на заваді.

— Аж ніяк, отче, ви мене не переконали і нічого я не побачив, — відказав Петр. — Розум каже мені, що ви, може, й маєте рацію, а я прикро помиляюсь, але все в мені опирається цьому й кричить: ні, не помиляюсь.

— А я вважав, що ти слухаєшся насамперед свого розуму.

— Але тут мій розум сам підказує мені, щоб я не слухався його розважних міркувань, — відказав Петр. — Одначе розмова з вами, отче, спростувала деякі мої хибні висновки — передусім гадку, ніби Вальдштейн ховається десь поблизу своїх полків. Ваш сповнений фантазії опис підозрілого чоловіка, що сидить за позавішуваними вікнами десь у покинутому домі й збуджує загальну увагу таємничими інтригами, відкрив мені очі на наївність моїх уявлень, і я в раптовому прозрінні здогадався, де маю шукати Вальдштейна. І водночас у мені ожила надія, що я знайду й спосіб перекреслити його плани.

— Це я чую з прикрістю й занепокоєнням, бо не розумію тебе, П’єре, сину мій.

— Сподіваюся, що матиму нагоду повідомити вас, наскільки моя інтуїція була точна, — сказав Петр. — А поки що тільки прошу вас, щоб мені дозволили поставити коня в монастирській стайні.

Потім Петр попрощався зі святим мужем, а коли вже був у тьмавому безлюдді монастирських переходів, позводив курки на обох своїх пістолях і рішучою ходою вийшов у строкатий хаос кривих вуличок переповненого людьми міста.

Калатало, обмотане шматиною

Уже смеркало, і Петр, розпитавши перехожих, де живе вчений астроном Кеплер, квапливо пішов через багатий патриціанський квартал до ратуші, а потім ще трохи далі, в бік Дунаю.

Астрономів дім був вузесенький, недавно побілений вапном, скромно втиснутий у ряд так само вузьких будинків, поспіль споруджених будівничими, чиєю провідною ідеєю була економія місця. В Петра аж мороз пішов поза спиною, коли він побачив, що брук перед домом ученого — достоту як перед палацом Фуггерів у Меммінгені — вкритий товстим шаром соломи. Бронзове калатальце на дверях було обмотане шматинкою, так само білою, як увесь фасад.

Це, звичайно, можна було пояснити дуже просто: тим, що старий дослідник, як твердив отець Жозеф, недужий — навіть більше, ніж недужий, бо звичайно вулицю застилали соломою, коли господар готувався відійти в кращий світ. Та коли Петрові припущення були хоч трохи слушні, то й солома, і шматинка на калатальці були тут не заради господаря, а заради чоловіка вельможного, який таємно оселився в Кеплера й не зносив гамору. І ось Петр підступив до дверей і загрюкав у них своїм залізним кулаком.

Умить на першому поверсі відчинилося заґратоване віконце й виглянуло перелякане обличчя сивобородого чоловіка; комір його чорного оксамитового плаща був піднятий так високо, що до половини закривав запалі щоки, а на голові чорніла кругла шапочка — достоту така, яку носив у своїй чорнокнижницькій лабораторії пан Янек Кукань з Куканя, Петрів батько.

— Чого вам? — пошепки запитав старий. — І нащо ви грюкаєте як навіжений?

— Мені потрібен гороскоп, — сказав Петр.

— Задля цього не треба було весь дім баламутити, — відказав старий. — У мене нагорі тяжко хворий пожилець, він потребує спокою. А гороскопи коштують дорого. Гроші у вас є?

— Якби не було, то я не наважився б і прийти до найкращого астролога Німеччини, — сказав Петр.

На його подив, сухе, зморшкувате обличчя старого ожило юнацьким рум’янцем.

— Дякую вам за слова визнання, — прошамкотів він зів’ялими губами. В роті у нього лишилось тільки четверо іклів, одне навпроти одного, і його усмішка здавалася — зовсім безпідставно — жорстокою, як в упиря. — Я признаюся не без гіркоти, що не зажив ні хвали, ні слави, ні щедрості сильних світу цього, які радніше слухають базікання підлабузників та шарлатанів, ніж мої науково обґрунтовані екскурси в майбутнє, хоч я дбаю тільки за правду, без огляду на те, приємна вона кому чи гірка.

— Це мені підходить, — сказав Петр. — Але не підходить те, що я стою у вас під дверима, наче жебрак.

— Зараз, зараз ми це