Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

На ранок Орися прокинулася не в найкращому вигляді: Максим поклав її спати просто в сукні, яка тепер безнадійно зім’ялася, корсаж дуже надавив тіло, а коса розтріпалася, і пасма з неї стирчали навсібіч. Крім того, нила голова, віддаючи у скроні, та страшенно хотілося пити. Піднявшись, дівчина подивилася на свою пожмакану сукню. «Господи! Яка ганьба!» — подумала Орися, згадавши учорашній кухоль меду. Вона як могла розправила спідницю, причесалася й виглянула з намету. Сонце вже піднялося, але було ще досить рано. Деякі козаки вже не спали, і Орися не наважилася пройти через кіш до річки — їй дуже хотілося пити, а в кого можна попросити води, вона не знала.

— Ти куди зібралася? — гукнули її.

Орися озирнулася й побачила Максима, який невідомо звідки з’явився біля шатра.

— До річки. Мені треба вмитися й дуже хочу пити, — зніяковіло відповіла вона, відвертаючись.

Максим увійшов до намету свого батька й виніс їй звідти глечик із водою.

— Ось! Під носом у тебе вода була! — хихикнув він.

Орися збентежено взяла глечик і зробила ковток. Пити хотілося так сильно, що бідна дівчина ледь не випила весь глечик. Максимко тільки всміхався, дивлячись на неї.

— Ходімо до річки! Я проведу, щоби до тебе ніхто не причепився, — сказав він, коли дівчина нарешті втамувала спрагу.

Максим відвів Орисю до річки подалі від козацького коша й залишився на шанобливій відстані. Дівчина підійшла до води і, зачерпнувши в долоні, бризнула собі в обличчя, притуливши мокрі руки до скронь. Стало трохи легше. Тоді Орися вирішила скупатися. Кущі близько підходили до річки та заслоняли її від сторонніх очей, тому вона зняла одяг і увійшла у воду, яка не встигла охолонути за коротку літню ніч і була тепла, наче парне молоко. Утім, купання все-таки освіжило дівчину. Вибравшись на берег, Орися наділа нижню сорочку та оглянула сукну — плями крові на спідниці вже стали зашкарублими. «Неможливо їх відіпрати. Це марно. Доведеться знову надіти, — зі здриганням подумала дівчина, натягуючи сукню. — Не в одній же сорочці мені ходити!»

— Орисю, ти там жива? Чи не втопилася? Чого так довго? — пролунав стривожений голос Максима.

— Жива, — відповіла дівчина.

Кущі розсунулися, і молодий козак підійшов до неї. Дівчина сиділа на березі, розплітаючи намоклу від купання косу. Максим присів поряд. «Гожа дівка! — подумав він, більш пильно, ніж учора, роздивляючись Орисю. — Пощастило Красунчику!»

— Ти пробач мені за вчорашнє. Не варто було так тебе поїти! Але я хотів як краще! Тобі дуже зле після меду? — зніяковіло запитав хлопець. Його вчорашній кураж уже пройшов, і тепер Максиму було навіть трохи соромно за свою вчорашню, нелюб’язну поведінку.

— Дуже, — сухо відповіла Орися. — Але вже стає легше.

Кривоносенко знову подивився на неї — личко дівчини було нещасним, вона зніяковіло відверталася від нього, розчісуючи мокре волосся, і йому стало її шкода. І водночас Максимкові захотілося неодмінно позалицятися до гарної дівчини. Немов віжка під хвіст потрапила. Щоправда, без жодної прихованої думки, а просто задля власного задоволення, адже він розумів, що це наречена його побратима.

— Наче русалонька! — весело сказав він, легенько смикнувши Орисю за довге пасмо волосся. — Добре, що русальний тиждень давно минув, а то ти мене у воду потягла б. Або залоскотала. І полин не врятував би. Хоча такій русалоньці я із задоволенням здався б!

Орися лише усміхнулася йому у відповідь.

— Так, усміхайся! Годі сумувати, — приязно сказав їй Максимко. — Ходімо снідати. Хлопці обіцяли мені спеціально для тебе молока роздобути. А то негоже тобі сухою кашею давитися!

Він узяв Орисю за руку, ривком підняв із землі й повів до табору, так і не випустивши її руки зі своєї. Дорогою Максимко раз у раз поглядав на супутницю — дівчина з незворушним, серйозним обличчям ішла поруч із ним, але молодий гульвіса нюхом відчував, що вона збентежена. Тому Кривоносенко ніжно стискав долоню дівчини та міркував, про що таке веселе завести з нею розмову, але, як на зло, саме зараз йому нічого на думку не спадало. Коли обоє дійшли до коша, їх помітили товариші Максима.

— Дивіться, ледь сонце встало, а Максимко вже з дівкою! От бабій! Де знайшов красуню? — запитав хтось, і козаки весело розсміялися.

— Там де знайшов — такої вже немає! — віджартувався Кривоносенко.

Орисі стало ніяково від того, що козаки її оцінювально роздивляються, і вона опустила обличчя, намагаючись не дивитися по сторонах. Аж раптом один із козаків безцеремонно схопив дівчину за руку й повернув до себе обличчям, аби краще роздивитись.

— От правду люди кажуть: хто рано встає — тому Бог подає! — сказав він, беручи Орисю за підборіддя й розглядаючи її обличчя. — Справді, вродлива дівка! Наче яблучко медове — так і тягне покуштувати!

— Ану, прибери лапи від моєї дівки! — гнівно гаркнув Максим і грубо відіпхнув нахабу. — Я знайшов, отже, вона моя тепер, тож нема чого моє добро й лапати! Свою шукай та лапай, а заразом і куштуй!

На такі слова козаки знову зареготали, а хтось викрикнув: «А ти вже поласував красунею, що крутишся біля неї, наче кобель? І коли ти тільки все встигаєш?!» Від цього паскудного жарту козаки зареготали ще голосніше, Орися запашіла із сорому, а Максимко анітрохи не зніяковів і пекти раків не збирався. Навпаки, він гордовито і двозначно усміхнувся приятелям, по-хазяйськи обійняв дівчину за талію й задоволено повів до намету свого батька.

У наметі вже стояв глечик свіжого молока та смажені яйця — вочевидь, Кривоносенко устиг моторно все влаштувати із самого ранку. Орися поїла з більшим апетитом, ніж учора, а Максим улаштувався снідати поруч із нею, але не так їв, як базікав безупинно, бо був не лише жорстоким воїном, а ще й веселим та дотепним