Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

бачили людей, по-звірячому замучених, понівечених лише за те, що вони православні українці. Усюди, де проходив князь, після нього залишалися одні шибениці. А ці люди були навіть не козаками, не бунтівниками, а звичайними, мирними селянами та містянами. І вони теж були людьми й теж хотіли жити. Але Вишневецький, а слідом за ним і шляхта наказують мучити і вбивати невинних, замість того щоби чесно вийти нам назустріч і вступити в бій. Я не можу, просто не в силах стримати лють і гнів моїх людей після того, що вони побачили. Вони прийшли помститися за вбитих.

Орися мовчки вислухала Кривоноса і здригнулася від його слів. «Господи, чому люди такі жорстокі одне до одного?!» — подумала дівчина, не здогадуючись, що полковник дуже пом’якшив свою розповідь та не розповів їй усієї страшної правди про те, що насправді довелося побачити його армії. Промовчав він і про те, що поляки замучили, а потім посадили на палю його близького друга Полов’яна, який потрапив у полон.

— Кров вимагає крові, — задумливо промовив Максим Кривоніс. — Не думай про нас погано, доню. Це війна, і на ній усі втрачають людську подобу. Свобода так просто не дається. Її доводитися здобувати з шаблею в руці.

— Даруй мені, пане полковнику, — нарешті промовила Орися, досі схлипуючи. — Я дуже злякалася сьогодні, ось і не стрималася.

— Не варто більше боятися, адже ти — моя гостя, — сказав Кривоніс і м’яко усміхнувся їй, ніби дочці.

— Чи можу я тебе попросити, пане? — запитала Орися і, побачивши, що полковник кивнув, повела далі: — У місті, у будинку священика Феодосія, залишилися моя служниця і племінник Тимофія. Я не знаю, що з ними трапилося. Вони мали ховатися в церкві, але я волею долі опинилася в замку й тепер не знаю, що з ними, чи живі. Можна це якось дізнатися? Може, ти відправиш кого-небудь дізнатися про них? Будь ласка!

— Добре, я відправлю туди людину, — пообіцяв Кривоніс. — Але як ти опинилася у фортеці?

Орися розповіла, як вона потрапила в замок.

— Цей поляк зробив тобі ведмежу послугу — усе могло закінчитися для тебе жахливо, — похмуро сказав Кривоніс, вислухавши її. — Так, тобі дуже пощастило, дочко, що ти, слава Богу, жива й неушкоджена. Це диво, що ти потрапила саме до Максима. Інакше не знаю, як би я виправдовувався перед Красунчиком!

— Пане полковнику, а звідки ти знаєш Тимофія? — запитала Орися.

— Я знаю Тимофія ще з весни. Ми разом і в Крим їздили, і під Жовтими Водами воювали. А під Корсунем він бився зі мною пліч-о-пліч і врятував мені життя, затуливши собою від удару шаблі, — зніяковіло сказав Кривоніс. — Тож я в неоплатному боргу перед ним.

— А що тепер буде зі мною, пане? — запитала Орися.

— Ну, поки побудеш тут, а там ми що-небудь придумаємо й вирішимо, — трохи розміркувавши, відповів полковник.

Тут нарешті з’явився Максимко з маленьким казанком кулешу.

— Тебе тільки за смертю посилати! — вигукнув Кривоніс. — Ти що, сам варив цей куліш?

— Та ні, батьку! Я ж не вмію! — хихикнув Максим. — Я тут дізнався, що ті, про кого ти питала, живі і здорові, — додав він, звертаючись до Орисі.

— Слава тобі, Боже! — вигукнула дівчина. — А вони знають, що я жива? Вони ж ось уже який день не відають, що зі мною, і божеволіють із тривоги.

— Хлопець, якого я посилав, сказав їм, що ти жива. А завтра, якщо ти, батьку, дозволиш, то я відвезу Орисю туди. Будинок попа цілий, і їй там буде найкраще, — сказав молодий козак.

— Дозволю, — коротко відповів Кривоніс. — Нагодуй дівчину, а я піду, у мене ще справ багато. Орисю, сьогодні вже заночуєш тут, а завтра відвеземо тебе до священика.

Орисі довелося вечеряти з Максимом удвох. Дівчина нічого не їла з учорашнього вечора, але однаково апетиту не було. Марно вона намагалася не думати про пережите, але знов і знову в пам’яті спливали страшні картини.

— Не смачно? — насмішкувато спитав Максим, дивлячись, як Орися перебирає ложкою куліш.

— Ні, смачно. Просто не можу їсти, не йде.

«Звичайно, не йде! Схоже, вона надто перелякалася. Ох, баби! Вічно з ними морока! Ну, зараз я це виправлю», — подумав Максим та налив у кухоль міцного, витриманого меду і простягнув дівчині зі словами:

— Випий, Орисю, тобі від цього стане легше.

— Що ти, пане! Я не п’ю такого! — жахнулася дівчина. — Це недобре!

— Зате від цього ти добре заснеш! Нумо, пий! — наполягав Максим, підморгнувши їй, і, обнявши Орисю за плечі, підніс до її губ повну кружку. — До дна! От молодець!

Він змусив її випити всю кружку. Мед обпік горло і шлунок так, що в Орисі навіть сльози на очах виступили і її пересмикнуло.

— Фу! Яка гидота! — промовила дівчина, кривлячись. — Як ви її п’єте?

— Який козак меду з горілкою не п’є, той не козак! — з усмішкою відповів Максимко.

Згодом від меду, випитого практично на порожній шлунок, Орися сп’яніла — тілом розлилися тепло і знемога, голова запаморочилася, і її почало хилити в сон. На бенкетах у пана Матвія жінки пили тільки вино й ніколи горілку та мед. Але вино було легке, та й дами пили його потроху. Орися спробувала піднятися, але її хитнуло, і вона впала б на долівку намету, якби Максим не підхопив її.

— Схоже, я трохи пересолив! Прости мені! Треба було тобі половинку дати, — зі сміхом сказав він, укладаючи дівчину на повстяну підстилку, де зазвичай спав його батько. — Але байдуже, до ранку тобі полегшає. А поки спи.

Під дією міцного меду захмеліла