Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

я жив ранковими згадуваннями, в мені тріпотіло щось невиразне, темне і водночас яскраве до нестерпності, я рвався туди, де була Оксана, до тих довгих очей, яких я не зумів колись побачити, які зовсім забув, а тепер несподівано знайшов, щоб навіки піддатися їхнім чарам. Я мірився пройти вулицями збірного пункту так, щоб опинитися біля четвертого жіночого корпусу, мені потрібне було прикриття, своєрідне маскування, тому я майже розпачливо хапався за майора Михна, хотів зробити його своїм спільником, присяжним повіреним моїх несподівано зроджених почуттів, засліплено й збараніло домагався тільки свого, тільки для себе: ось ми підемо туди, ось ми будемо там, а тоді там.

Майор Михно був далекий від мого хлоп’яцтва.

— Я все ж не радив би вам, товаришу капітан.

— Вас я зву Гаврилом Панасовичем, чом би вам не називати мене просто Миколою?

— Субординація.

— Ну, гаразд. Микола Федорович вас задовольнить?

— Залежно від обставин. Та річ не в тому. Сьогодні тут буде Варфоломеївська ніч.

— Тобто?

— Більшість різатиме меншість.

— Принцип усіх революцій. Не бачу зв’язку.

— Припустимо, що комендантський корпус, у якому ми отаборилися з американцями — це Бастілія або Зимовий Палац, все інше — досить просто уявити.

— Я тут уже два тижні, але нічого такого…

— Все визріває непомітно, вибухає враз. Народ озвірів од цього табору. Всі рвуться додому, а тим часом ніхто їм нічого певного не каже. Страшенно обурені харчами.

— Харчами? Ті, хто ще вчора вмирав з голоду? Але ж таких продуктів навіть ми, фронтовики, й у снах не бачили! Шоколад, згущене молоко, галети, омлети, бульйони, соуси — все в порошку, все концентроване, їжа богів!

— А вони люди. і надто добре знають ціну життя після вчорашнього вмирання. Справді все концентроване, все в порошку, та посидиш тиждень на цих солодких супиках з порошкового молока і починає здаватися, що й життя твоє стирають у порошок. Сподівалися на приїзд представника радянського командування — капітан Сміян нічим не зарадив. Прикотило начальство з Хемера, всі ждали: ось оголосять про повернення на батьківщину — знов нічого. Була надія, що дадуть хоч по шматку живого м’яса на обід — де там: концентрати! Зараз вечеря. Какао, бісквіти — тьфу, та й годі! Терпець може урватися.

— Чому ж ви не попереджали?

— Ось. Вважайте — попередив.

Я кинувся до Сейса. Не було на місці Попова. Поїхав до міста з своєю молодою дружиною Вірою.

Попов знайшов Віру на якійсь німецькій фабриці, де дівчина разом з такими, як і сама, нещасними рабинями зі Сходу збивала дерев’яні ящики для військової амуніції. Права долонька в шкарубких мозолях, пальці лівої руки потовчені й порозплющувані, так ніби дівчину тортували в підвалах гестапо, — Попов щоразу показував усім ті пальці, скреготів зубами: «До кінця життя мститиму фашистам!» Сьогодні він повіз Віру до міста, щоб придбати для неї подарунки. Можна було уявити, як розлякуватиме Попов німецьких спекулянтів своїм «цеппеліном».

Машину цю, величезну сталеву сигару сірого кольору, Попов, як він хвастав, добув мало не з особистого гаража Герінга. Мабуть, тут було більше фантазування, ніж правди, хоч на такому металевому звірі, цілком ймовірно, міг би їздити який-небудь фельдмаршал Клюге або генерал Штюльпнагель. За інших обставин ми з Сейсом, використовуючи сякі-такі перекладацькі можливості Гаврила Панасовича, посміялися б собі з Попова і його «цеппеліна», але сьогодні було не до того. Сейс, не звернувши уваги на нашу схвильованість, всадовив нас з майором Михном і звелів ординарцеві зробити каву, а мені та кава, що нагадувала фарбу для спідниць, була до одного місця, я кивнув Гаврилові Панасовичу, щоб він мерщій змалював підполковникові оперативну обстановку. Без зайвих слів це було ось що: ми сидимо на бочці з порохом, яка неодмінно вибухне під нами, вже десь підпалено ґнота, вже вогонь повзе до пороху і єдине, що лишається невідомим, — коли саме той вогонь доповзе.

— Це щось ніби з «Солдата Швейка», — без особливої поштивості до моєї персони зауважив Гаврило Панасович, — давайте я спробую сам як зумію.

І він, вимучуючи з себе щось дуже віддалено схоже на англійські слова, помагаючи собі пальцями рук, ліктями, колінами, надимаючи щоки, плямкаючи і моргаючи, спробував пояснити Сейсові про невдоволеність людей харчуванням. Американець зрозумів тільки одне слово: продукти.

— Продукти? — спокійно перепитав він. — Продукти о’кей!

Тоді майор Михно вишкріб з своєї пам’яті англійське слово «м’ясо» і зробив марну спробу просвітити союзника: мовляв, радянська людина без м’яса ніяк не може.

— М’ясо? — американець радісно ляснув себе по стегну. — М’ясо о’кей!

Я зітхнув. Проклята німота людська. Стоїш перед людиною, як перед непробивним муром. Звичайне малесеньке слово відчинило б тобі всі брами в чужій душі, але ти не знаєш того слова, не вмієш його вимовити.

— Ми так проокеємо тут усе на світі,— сказав я Гаврилові Панасовичу. — Може, нам треба було б самим негайно скликати всіх командирів полків і батальйонів, а там, може, з’явився б Попов, тоді запросили б підполковника і поговорили з усіма…

Ординарець приніс термос з кип’ятком, Сейс сам розставив на столі чашечки, став мудрувати з розчинною кавою. Життя в порошку!

Підполковник займав «генеральську» кімнату на другому поверсі. Люстра, багато мебльована, у відгородженій ширмою ніші маленька спальня, велика ванна кімната, туалет, двоє вікон і широкий балкон. Приблизно таку саму кімнату надано й мені, тільки що без балкона. Балкон був своєрідним привілеєм американського коменданта.

Двері на балкон були відхилені, і всі звуки ззовні легко проникали до кімнати. Поки Сейс ворожив над кавою, моє вухо вловило щось досить тривожне. Віддалений шум, тяжкий шерех, гучання голосів. Десь у харчоблоках кінчалася вечеря, роти й батальйони шикувалися, щоб строєм, з піснею розходитися по своїх корпусах, але, здається, сьогодні не було звичного строю, який мовби й не ступає по землі, а летить над нею, тільки виклацуючи підошвами залізний ритм, натомість вчувалася безладна маса; і не було розмаршировування-розтікання по домівках, а сунулася та маса сюди, ближче й ближче, тяжче і загрозливіше; і не улюблена пісня всіх старшин Червоної Армії «Р-рас-проща-алася с Нюрой чернобро-овой у мосточка около реки…» спурхувала над безтурботною шеренгою, а щось коротке, як удар, мов тисячогруде зітхання.

Я підвівся і пішов до балконних дверей. Сейс облишив каву, запитально поглянув на мене, на майора Михна. Гаврило Панасович знизав плечима, мовляв, я ж хотів попередити — забракло слів. Я відчинив двері ширше. Тепер уже не було сумніву: величезна людська маса сунулася з глибини табору сюди, до комендатури, вона вже, мабуть, затопила безмежний Плац у центрі, тепер втискується в горловини бічних вулиць, щоб