Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

Але з цим уже «професяка» дасть собі раду. З кишень я видобув три-чотири газети і спалив їх одну по одній. Дим знявся під дах. Тепла ані крихти не могло вивітритись, і в теплі та в добрі я перебув ту ніч паном діло. Не пробудивсь і разу.

Вранці все ще порошило. Поки я розкидав ногами по сніданок, то згавив товарняк на схід. Згодом удень двічі я чіплявся на товарняки і обидва рази мене струтонули під укіс. Пополудні не пройшло на схід жодного поїзда. Сніг повалив густіше, проте в сутінках я таки виїхав на першому сліпні трансконтинентального. Коли я скочив на сліпень, хтось вихопився на нього з другого боку. Це був той хлопчина-втікач з Орегону.

Ну, а перший сліпень швидкого поїзда в люту хуртечу — це вам не прогулянка вліті. Вітер пройма тебе наскрізь, б’ється об перед вагона і вертається назад. На першій зупинці — вже й зовсім споночіло, — я пройшов на балаки з кочегаром. Запропонував «пошарудити» вугілля, поки його зміна, що кінчалася в Ролінзі, і мою пропозицію було прийнято. Моя робота була зовні, на тендері під снігопадом; я кришив молотом вугільне груддя і підкидав лопатою до будки. Та що я не мусив працювати весь час, то міг заходити вряди-годи в будку погрітись.

— Слухай, — закинув я кочегарові за першого ж передиху, — там ззаду на першому сліпні пацан. Замерз як цуцик.

Будки на паровозах Об’єднаної Тихоокеанської досить просторі, ми примостили хлопчину в теплий закутень перед високим кочегаровим сідалом, і той одразу ж заснув. До Ролінза ми прибули опівночі. Сніг сипав рясно, як ніколи. Тут паровоз мали загнати в депо і замінити іншим. Щойно поїзд зупинився, я скочив з приступки паровоза просто в обійми кремезного чоловіка у просторому пальті. Він як стій наскіпався мене розпитувати, і я без загайки поцікавився, що він за один. Він так само незагайно звістив мене, що він місцевий шериф. Я враз прищулив роги і став слухати й відповідати.

Він заходився описувати хлопчину, що спав у будці. Я шпарко змізкував. Певно, родина переслідувала малого, і шериф отримав телеграфну вказівку з Орегону. Атож, хлопчину я бачив. Спіткав його вперше в Огдені. Дата збігалася з шерифовими відомостями. Та хлопчина ще десь там позаду, пояснив я, бо його струтонули сю ніч під укіс із цього-таки самого трансконтинентального, при відході з Рок-Спрінгса. І весь цей час я молив бога, щоб хлопчина не виліз із будки, прочнувшись, і не завдав мені брехню.

Шериф подався далі розпитати гицлів, та перед тим дав мені навіжки:

— Це місто не про тебе, хло’. Ясно? Катай цим поїздом далі і, гляди, не прогав. Якщо попадешся після його відходу…

Я запевнив шерифа, що в його місто потрапив не з охоти; що тут я лишень тому, що поїзд зупинився, і що я вчешу з його клятущою міста так, що за кушпелами й слід мій замететься.

Поки він ходив брати інтерв’ю в гицлів, я метнувся назад у будку. Хлопчина прокинувсь і протирав очі. Я оповів йому новину і порадив їхати на паровозі в депо. Щоб довго не розводитися, скажу, що малий виїхав на тому ж трансконтинентальному на буфері, і я дав йому навід на першій же зупинці вдатись до кочегара й попроситись усередину. Ну, а сам я лишився під укосом. Новий кочегар був молодий і ще не зледащів так, аби порушувати приписи Компанії, що забороняла тримати на паровозі волоцюг; тож він відкинув мої пропозиції і не пустив пошарудити йому вугілля. Маю надію, що тому хлопчакові повелося з ним удатніше, бо перебути цілу ніч на буфері під таку завірюху — то запевно смерть.

Дивна річ, я тепер не годен пригадати, як саме в Ролінзі мене струтонули. Я дивився услід поїздові, який відразу ж поглинула заметіль, а відтак подався до бару обігрітись. Тут було тепло й світло. Бар аж ходором ходив. Столи для фараона, рулетки, костей і покера були всі позаймані, а гурт підпилих ковбоїв розважав душу веселою нічною гульнею. Ледь устиг я побрататися з ними і саме перепускав перший пугарчик їхнім коштом, як на плече мені лягла чиясь тяжка рука. Я озирнувся й зітхнув. То був шериф.

Не мовивши ані слова, він вивів мене на сніг.

Там на колії стоїть помаранчевий спец, — сказав він.

— З біса холодна ніч, — відказав я.

— Він відходить за десять хвилин, — сказав він.

Тільки й того. Жодних перекорів. А коли той помаранчевий спец рушив, я сидів у льодовнику. Я потерпав, щоноги мені до ранку повідмерзають, і останні двадцять миль перед Ларамі простояв, випростаний у розтворі люка, і кресав у жижки. Сніг падав такий густий, що гицлі навряд чи могли вгледіти мене, та й мені було, зрештою, все одно, хай бачать.

В Ларамі за свої чверть долара я купив гаряче снідання і одразу ж по тому вчепився на сліпий багажняк трансконтинентального, що видирався до перевалу через хребет Скелястих гір. Вдень на сліпих багажниках ніхто не їздить; але під таку завірюху на верхів’ї Скелястих гір, я був певен, жодному гицлеві не стане духу скинути мене. Та вони й не скидали. Тільки взяли натуру приходити на кожній зупинці подивитись, чи я ще не закляк.

Біля Еймського монумента на верховині Скелястих гір, — забув, яка там височінь, — гицель прийшов востаннє.

Слухай, хло, — сказав він, — бачиш оце товарняк загнали на бічну колію, щоб нас пропустити?

Я бачив. Товарняк стояв на сусідній колії, шість футів від нас. ще кілька футів, і його за віхолою не було б і видно.

— Ну, так в одному з вагонів там «тилова братія» війська Келлі. Під ними там на два фути соломи, і їх там стільки, що у вагоні не холодно.

Рада його була путня, і я її послухав, готовий, одначе, на разі б виявилося, що гицель «блазнючить», скочити на сліпень, коли трансконтинентальний рушить. Проте крам був доброякісний. Я відшукав той вагон — великий холодник, в якому двері на підвітряній стороні було широко розчинено задля провітрення. Видершись до вагона, я ввійшов досередини. Зразу ж наступив комусь на ногу, тоді комусь на руку. Світло було тьмаве, і я тільки й розгледів, що безнадійну плутанину рук та ніг. Світ не бачив такої набганки людських тіл. Люди валялися на соломі, один під одним, один поверх одного і один попри одного. Вісімдесят чотири кремезних гобо, коли їх розіслати покотом долі, займають чималенько місця. Ті, на кого