Харпер Лі - Вбити пересмішника

Атикус витяг із внутрішньої кишені свого піджака конверт. Потім з кишеньки жилета добув авторучку. Він не квапився і стояв так, щоб присяжні могли добре бачити кожен його рух. Відкрутивши ковпачок авторучки, він обережно поклав його перед собою на стіл. Потім легенько струснув авторучкою і подав її разом з конвертом свідкові.

— Напишіть, будь ласка, своє ім’я, добре? — попросив він.— Чітко, щоб присяжні могли бачити, як ви це робите.

Містер Юел написав його на зворотному боці конверта, само-вдоволено звів очі — й наштовхнувся на здивований погляд судді Тейлора, який, здавалося, побачив на місці для свідків запашну гарденію у самому розквіті. Містер Гілмер напівпіднявся з-за свого столу. Присяжні не зводили зі свідка очей, а один з них аж перехилився через поруччя, вчепившись у нього руками.

— Що це вам так цікаво? — спитав містер Юел.

— Ви — шульга, містере Юел,— відповів суддя Тейлор. Містер Юел сердито до нього обернувся і сказав, що не розуміє, яке це має значення, і що він — побожна людина, а Атикус Фінч із нього знущається. Всі ці хитромудрі правники штибу Атикуса Фінча тільки й знають з нього знущатися своїми причіпками. Він їм розповів, що сталося, він скаже це ще сто разів. Ніщо з того, що говорив Атикус Фінч, не похитнуло його оповіді: він зазирнув у вікно, потім прогнав негритоса, потім побіг по шерифа. Нарешті Атикус його відпустив.

Містер Гілмер поставив йому ще одне питання.

— Стосовно того, що ви пишете лівою рукою, можливо, ви так само володієте і правою, містере Юел?

— Та ні, зовсім ні, але лівою я можу робити все не гірше, ніж дехто правою. Лівою не гірше, ніж дехто правою,— додав він, кинувши повний люті погляд на Атикуса.

Джемі тихо торжествував. Він стукав долонями по балконному поруччю й навіть прошепотів:

— Ми його впіймали.

Я так не думала: Атикус намагався продемонструвати, як мені здавалося, що містер Юел міг сам побити Меєлу. Це я розуміла. Якщо її праве око запливло й удари були головно з правого боку обличчя, це свідчило, що її бив шульга. Шерлок Холмс і Джеремі Фінч тут дійшли б згоди. Але Том Робінсон так само може виявитися шульгою. Як і містер Гек Тейт, я уявила перед собою цього чоловіка, зіграла у себе в голові швидку пантоміму і зробила висновок, що він міг її тримати правою рукою і бити лівою. Я поглянула вниз на Тома. Він сидів до нас спиною, але я бачила його широкі плечі й міцну, як у бика, шию. Він легко міг так зробити. І я подумала, що Джемі ділить шкуру ще не вбитого ведмедя.

7

Тут знову загудів голос:

— Меєла Вайолет Юел!

До трибуни для свідків наближалася дівчина. Коли вона піднесла руку і присяглася, що свідчення, які вона надасть, це правда, вся правда і нічого крім правди, і хай допоможе їй Бог, вигляд вона мала дуже тендітний, та коли сіла на стілець, то стало видно, яка вона насправді,— з кремезним тілом, призвичаєним до важкої праці.

В окрузі Мейком неважко відрізнити, хто миється регулярно, а хто раз на рік. Містер Юел був на вигляд мов ошпарений — ніби шкіра його стала надчутливою і вразливою після того, як її напередодні судового засідання відмочили у гарячій воді й зішкребли з неї захисні шари бруду. Меєла, схоже, намагалася дотримуватися чистоти, і мені пригадався рядок червоних гераней на подвір’ї Юелів.

Містер Гілмер попросив, щоб Меєла своїми словами розповіла присяжним, що трапилося увечері двадцять першого листопада минулого року, просто своїми словами, будь ласка.

Меєла сиділа мовчки.

— Де ви були після заходу сонця того вечора? — терпляче почав містер Гілмер.

— На ґанку.

— На якому ґанку?

— Та в нас тільки один, спереду.

— І що ви робили на ґанку?

— Нічо’.

Заговорив суддя Тейлор.

— Просто розкажіть нам, що сталося. Ви ж це можете, правда?

Меєла витріщила на нього очі й розридалася. Затуливши руками рота, вона схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, а потім сказав:

— Ну, досить. Тобі нема кого тут боятися, якщо ти говоритимеш правду. Я розумію, що все тут для тебе незвично, але не треба соромитися і не треба боятися. Що тебе лякає?

Меєла щось промимрила, досі затуляючи руками рота.

— Кого ти боїшся? — повторив суддя.

— Он його,— схлипнула вона і вказала на Атикуса.

— Містера Фінча?

Вона енергійно закивала:

— Я не хочу, щоб він на мене тиснув, як на татка, ото коли виставив його шульгою...

Суддя Тейлор почухав свою густу сиву шевелюру. Вочевидь, він ще досі не стикався з такою проблемою.

— Скільки тобі років? — запитав він.

— Дев’ятнадцять з половиною.

Суддя Тейлор відкашлявся і спробував говорити заспокійливим тоном, проте марно.

— Містер Фінч і думки не має тебе залякувати,— пробурчав він.— А навіть якби й мав, я б йому не дозволив. Для цього я тут і сиджу. А ти вже доросла дівчина, тож сядь рівно і розкажи мені, що з тобою сталося. Ти ж це можеш, хіба ні?

Я прошепотіла на вухо Джемі:

— Вона що, несповна розуму?

Джемі скоса поглянув на трибуну для свідків.

— Поки що важко сказати. У неї вистачає розуму розжалобити присяжних, але, можливо, вона просто... ні, не знаю я.

Дещо заспокоївшись, Меєла кинула останній перестрашений погляд на Атикуса і звернулася до містера Гілмера:

— Так от, сер, я була на ґанку, а він... він проходив вулицею, а у дворі стара шафонера, яку татко припер, щоб порубати на дрова... татко наказав мені порубати, поки він буде в лісі, а я трошки заслабла, от він і підійшов...

— Він — це хто?

Меєла вказала на Тома Робінсона.

— Я попросив би вас говорити конкретніше,— сказав містер Гілмер.— У протоколі важко занотовувати жести.

— Отой, що там сидить,— уточнила вона.— Робінсон. Я кажу: ходи сюди, чорномазий, порубай мені ту шафонеру, я тобі дам мідяка. Йому це неважко, раз-два — і все. Ну, зайшов він у двір, а я пішла в хату по мідяка, та тільки повернулася спиною, незчулася — а він уже на мені. Отак побіг за мною — і все. Як схопить мене за шию і давай душити і лаятися,— а я відбиваюся й верещу, як несамовита. А він як почне мене бити...