Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

Це був вечір, коли живі веселилися з мертвими. Вечір для тих, перед ким ще було довге життя, і для тих, хто, як Гаррієт, стояв на невидимій межі, чекаючи човен для переправи через річку.

Одну подорож на човні — Янсоновому катері для худоби, що привіз її сюди, — вона вже відбула. Тож тепер залишилась тільки остання переправа.

Я зійшов до пірса. Двері до трейлера були відчинені. Я обійшов навкруги й обережно заглянув у вікно. Андрея приміряла одяг Луїз. Вона намагалася втримати рівновагу на височенних підборах блакитних черевичків, одягнута в дивну сукню з блискучими паєтками.

Я сів на лавці. Раптом мені пригадався вечір зимового сонцестояння. Тоді я сидів на кухні й думав, що вже нічого в моєму житті не зміниться. Минуло півроку, і все перевернулося з ніг на голову. А тепер літнє сонцестояння знову починає повертати нас у темряву. На моєму тихому острові лунали голоси. Різкий сміх Романи й раптом навіть голос Гаррієт, яка, борючися зі смертю та болем, голосно просила ще вина.

Ще вина! Це нагадувало мисливський заклик. Гаррієт мобілізувала рештки своїх сил, щоб витримати останній бій. Я зайшов у будинок відкоркувати решту пляшок. Коли я вийшов, Янсон обіймав Роману в сонному заколисливому танці. Ганс сів поруч Гаррієт. Він тримав її руку чи, навпаки, вона тримала його, слухаючи, як він складно та безрезультатно намагається пояснити їй, як світло маяків на фарватерах забезпечує навігацію суден навіть на дуже високих швидкостях. З тіні вигулькнули Луїз та Андрея. Ніхто, крім Гаррієт не зауважив, яка була гарна Андрея в творіннях Луїз. Вона й досі була взута в блакитні черевички. Луїз побачила, що я розглядаю ноги Андреї.

— Їх зробив для мене Джаконеллі, — прошепотіла вона мені на вухо. — Але тепер я віддаю їх тій дівчинці, в якій стільки любові, що ніхто не наважується її прийняти. Ангели мають носити голубі черевички, пошиті справжнім майстром.

Довга ніч повільно перейшла в сонну фазу, тож я не надто чітко пам’ятаю, що відбувалось і про що ми розмовляли. Проте якось, виходячи справити малу нужду, я побачив, як Янсон сидів на сходах будинку і плакав в обіймах Романи. Ганс танцював вальс із Андреєю, Гаррієт та Луїз довірливо про щось перешіптувались, а над морем крадькома сходило сонце.

Близько четвертої ранку наше нетверезе товариство, похитуючись, почвалало стежкою до пірса. Гаррієт опиралась на свої ходунці, а слідом за нею йшов її слухняний секундант Ганс. На пірсі ми попрощались, відшвартували човни і дивились, як вони відпливають.

Перед тим, як зійти в човен, тримаючи в руці свої блакитні черевички, Андрея підійшла до мене і обняла своїми тоненькими, вкритими комариними укусами руками.

Ще довго після того, як човни зникли за мисом, я відчував ці обійми, неначе тонку оболонку на тілі.

— Я піду з Гаррієт до хати, — сказала Луїз. — Їй слід помитись. Буде краще, якщо ми залишимось на самоті. Якщо ти втомився, то можеш лягти в трейлері.

— Я почну збирати посуд.

— Ми зробимо це завтра.

Я бачив, як вона слідом за Гаррієт пішла до будинку. Гаррієт утомилась. Вона ледве трималась на ногах, хоча їй допомагали ходунці та дочка.

Моя сім’я, подумав я. Сім’я, що з’явилась у мене надто пізно.

Я заснув на лавці й прокинувся від того, що Луїз торкалась мого плеча.

— Вона заснула. Нам теж час поспати.

Сонце стояло високо над горизонтом. Мені боліла голова, а в роті пересохло.

— Гадаєш, вона задоволена? — запитав я.

— Сподіваюсь.

— Вона нічого тобі не казала?

— Вона була майже непритомна, коли я вкладала її в ліжко.

Ми пішли до будинку. Кицька, що десь завіялась майже на цілу ніч, тепер лежала на кухонному тапчані. Луїз узяла мою руку.

— Хто ж ти такий? — сказала вона. — Можливо, колись я це зрозумію. Але свято нам удалось. І мені сподобались твої друзі.

Вона розгорнула на підлозі матрац. Я зайшов до своєї кімнати й ліг на ліжко, знявши з себе лише черевики.

Уві сні я чув крики чайок і крячків. Вони підлітали до мене і стрімко приземлялись перед обличчям.

Прокинувшись, я усвідомив, що звуки долинають знизу. То Гаррієт знову кричала від болю.

Велике свято було позаду.

5

Через тиждень пропала кицька. Хоча ми з Луїз обшукали кожну щілину в скелях на острові, її все не було. Упродовж днів, поки ми шукали її, я часто згадував свого пса. Він би відразу знайшов кішку. Та пес здох, і я зрозумів, що, вочевидь, кицьки вже теж не було серед живих. Я жив на острові серед мертвих тварин із людиною, яка мучилась від передсмертних болів, та з мурашником, що невпинно ріс, захоплюючи все в кімнаті.

Кішка не вернулась. На острові настала задушлива спека. Я добрався до міста катером і купив вентилятор, який ми поставили в кімнаті Гаррієт. На ніч ми відчиняли вікна навстіж. Комарі клубочилися за старими віконними сітками, які виготовив колись дідусь. На одній з рам теслярським олівцем навіть було написано рік: «1936». Незважаючи на прохолоду, мені починало здаватись, що завдяки довгій хвилі спеки в липні це літо стане найгарячішим з усіх, які я провів на острові.

Вечорами Луїз купалась. Дійшло до того, що ми завжди були на такій відстані від кімнати Гаррієт, щоби чути звуки звідти. Хтось із нас мусив бути неподалік. Напади болю ставали дедалі частішими. Раз на три дні Луїз по телефону консультувалась із клінікою, відповідальною за Гаррієт. Другого тижня в липні вони схотіли, щоб Гаррієт відвідав лікар. Я саме міняв жарівку в коридорі, коли Луїз розмовляла з ними. На мій подив, вона сказала, що в цьому немає необхідності, адже її батько лікар.

Я регулярно їздив катером до аптеки по нові порції знеболювального для Гаррієт. Одного дня Луїз попросила мене купити пачку листівок — із будь-яким зображенням. В одній крамниці я викупив весь запас листівок і марок, і, поки Гаррієт спала, Луїз узялася писати всім своїм лісовим друзям. Час від часу вона працювала над, наскільки я зрозумів, якимось дуже довгим листом. Вона не зізнавалась, кому адресувався той лист, і ніколи не залишала аркушів на столі, а забирала їх у трейлер.

Я попередив її про те, що Янсон, без сумніву, прочитає кожну передану ним листівку.

— Навіщо йому це?

— Він допитливий.

— Мені здається, що до моїх листівок