Харпер Лі - Іди, вартового постав

class="p1">— Те, що необхідна певна зрілість, щоб жити на Півдні в наші дні. Ти ще не маєш такої зрілості, але якийсь натяк на неї вже з’явився. Тобі бракує упокорення духу...

— Я гадала, що страх божий є початком мудрості.

— Це одне й те саме. Упокорення.

Вони під’їхали до дядькового будинку. Джін-Луїза зупинила машину.

— Дядьку Джеку,— сказала вона.— Як мені бути з Генком?

— Зрештою, роби те, що хочеш.

— Дати йому піти?

— Угу.

— Чому?

— Він тобі не пара.

«Кохайся з ким хочеш, одружуйся з рівнею»,— пригадала вона.

— Слухай, я не збираюся обговорювати з тобою відносні заслуги бидла...

— Я зовсім не це мав на увазі. Ти мене втомлюєш. Я хочу їсти.

Доктор Фінч, простягнувши руку, вщипнув її за підборіддя.

— На все добре, міс,— промовив він.

— Чому ти сьогодні так переймався моїми справами? Я ж знаю, що для тебе ціле діло вийти з дому.

— Тому що ти — моє дитя. Ви з Джемі були дітьми, яких я ніколи не мав. Ви двоє дали мені дещо багато років тому, і я намагаюся сплачувати свої борги. Ви двоє допомогли мені...

— Як це, сер?

Брови доктора Фінча поповзли вгору.

— Невже ти не знала? Невже Атикус тобі так нічого і не розказав? Дивно, що навіть Сандра... Господи Боже, я думав, увесь Мейком про це знає.

— Про що знає?

— Що я був закоханий у твою матір.

— У мою матір?

— Так! Коли Атикус з нею одружився, а я приїхав додому з Нешвіла на Різдво, то закохався в неї до нестями. Я і досі її кохаю — невже ти цього не знала?

Джін-Луїза поклала голову на кермо.

— Дядьку Джеку, мені так за себе соромно, я просто не знаю, що діяти. Я верещала, немов... та я ладна себе прибити.

— Я б не робив цього на твоєму місці. Досить з нас самогубств на один день.

— І весь цей час ти...

— Так, звісно, люба.

— Й Атикус усе знав?

— Певна річ.

— Дядьку Джеку, я почуваюся такою жалюгідною!

— Я цього зовсім не хотів. Ти ж не сама, Джін-Луїзо. Ти не якась особлива. А тепер їдь по свого батька.

— І ти можеш отак просто про це говорити?

— Угу. Отак просто. Як я сказав, ви з Джемі були для мені дуже дорогі — ви були моїми вимріяними дітьми, але, як сказав Кіплінг, це вже зовсім інша історія... завітай до мене завтра, і ти побачиш серйозного чоловіка.

Дядько був єдиний з усіх, кого вона знала, хто міг перефразувати трьох авторів у одному реченні, й це мало сенс:

— Дякую, дядьку Джеку.

— Тобі дякую, Скауте.

Доктор Фінч виліз із машини і зачинив дверцята. Потім просунув голову у віконце, підвів брови і продекламував вишуканим тоном:

Колись я була дуже дивна пані —

Ниділа й верзла дурниці [50].

Вже на півдорозі до середмістя Джін-Луїза пригадала кінець вірша.

Натиснувши на гальмо, вона вистромилася з віконця і гукнула до худорлявої фігури у далечині:

— Дурниці поважні та бездоганні, так, дядьку Джеку?

19

Джін-Луїза увійшла до вестибулю контори. Генрі досі сидів за робочим столом, і вона підійшла до нього.

— Генку?

— Чого? — відізвався той.

— О сьомій тридцять сьогодні?

— Так.

Коли вони домовлялися про це прощальне побачення, повінь ширилася, наступала, і Джін-Луїза кинулася їй назустріч. Генрі — частина її життя, така ж незмінна, як Пристань Фінча, як Канінгеми і Старий Сарем. Мейком — місто і округ — навчили його тому, про що вона ніколи не знала, ніколи не могла б утямити, і Мейком зробив її непотрібною йому в будь-якій іншій якості, крім однієї — бути його найдавнішим другом.

— Це ти, Джін-Луїзо?

Батьків голос налякав її.

— Так, сер.

Атикус вийшов зі свого кабінету до вестибулю, узяв з вішака капелюх і ціпок.

— Готова? — спитав він.

«Готова. Він завжди каже мені — готова. Хто ж ти такий: я намагалася тебе знищити, зрівняти з землею, а ти питаєш — готова? Я не можу тебе побороти, я не можу до тебе приєднатися. Ти це знаєш?»

Вона підійшла до батька.

— Атикусе,— сказала вона,— мені шкода...

— Тобі, можливо, і шкода, але я тобою пишаюся.

Підвівши очі, вона побачила, що батько аж світиться.

— Що ти сказав?

— Що я тобою пишаюся.

— Не розумію тебе. Взагалі не розумію чоловіків — і ніколи не зрозумію.

— Бачиш, я завжди сподівався, що моя донька зможе відстоювати те, що вважає справедливим, і зможе виступити проти мене — передусім.

Джін-Луїза почухала ніс.

— Я обзивала тебе усілякими огидними словами...

— Мені байдуже, хай як мене обзивають, якщо це неправда. Ти навіть і лаятися як слід не вмієш. До речі, де це ти викопала цього шилохвоста?

— Тут, у нас, у Мейкомі.

— Боже правий, чого ти тут тільки навчилася!

«Боже правий, чого я тут тільки навчилася. Я не хотіла, щоб втручалися у мій власний світ, але хотіла знищити чоловіка, який намагається цей світ для мене зберегти. Я хотіла розтоптати всіх, хто на нього схожий. Гадаю, це як літак: ми штовхаємо його вперед, а вони тягнуть його назад, і нашими спільними зусиллями він тримається в небі. Забагато нас — задирається носова частина, забагато їх — хвостова, все це питання рівноваги. Я не можу побороти його, я не можу приєднатися до нього...»

— Атикусе!

— Мем?

— Мабуть, я тебе дуже сильно люблю.

Джін-Луїза побачила, як розслабилися плечі її нещодавнього ворога, як він зсунув капелюха на потилицю.

— Їдьмо додому, Скауте. День видався щось надто довгий. Відчини мені дверцята.

Джін-Луїза відступила, щоб дати йому дорогу. Пішла за ним до машини, спостерігаючи, як він із зусиллям залізає на переднє сидіння. Коли вона мовчки повертала його до числа людей, її штиркнуло раптове відкриття, і вона здригнулася. «Хтось пройшов по моїй могилі,— подумала вона,— напевне, Джемі з якимось дурнуватим дорученням».

Вона обійшла автомобіль і, сідаючи за кермо, припильнувала, щоб не стукнутися головою об занизький верх.

За перший тиждень продано понад мільйон примірників.

Права на переклад продано в 25 країн.

Минуло понад півстоліття після шаленого успіху роману «Вбити пересмішника», коли в архівах видавництва яке