Олег Криштопа - Герої (не)війни

те, що мусять, — захищають Батьківщину. Тепер — від реального, а не теоретичного ворога. Бо кожен із них, хто раніше чи пізніше приходив у спецвійська, складав присягу на вірність народу та Україні.

Розділ 11. Будні «нічної» війни

  «Тошіба»

Гуп! Гуп! Гуп! Схоже на гучні оплески. Так зустрічає Мар’їнка. Мабуть, міномет. Вулицею незворушно ідуть діти. Ще кілька вибухів, і стає тихо-тихо.

Біля магазину підбираємо прес-офіцера сектору славнозвісного Влада Якушева. Нас знайомлять, він подає руку, а потім обіймає мене, наче родича. Їдемо на «передок». Одна з позицій просто в житловому будинку. Поруч сліди обстрілів і остов підірваного на міні «жигуля». Йдемо далі.

— Не збивайтеся в купу! Розосередьтеся! Дистанція півтора-два метри! — пробує командувати офіцер, але марно.

Ніхто не хоче йти останнім, і за хвилину журналісти знову збиваються в купу.

— За машину не виходьте. Може працювати снайпер. У принципі, він як на роботу ходить — з сьомої до дев’ятої, а потім увечері стріляє. То зараз теоретично на відпочинку, але краще не ризикувати.

Я на кілька секунд висуваюся з-за укриття — чогось іржавого, пропаленого і посіченого осколками, що раніше було автомобілем. Бачу рівне-рівне поле, лінію сірих кущів і терикон.

— Їхні позиції на териконі. Ми у них як на долоні, — пояснює мені один з бійців, позивний «Тошіба».

Відчуття, що ти можеш бути на прицілі у снайпера і твоє життя залежить від його настрою, не з найприємніших. Ховаюся за укриття.

— А що це за постріли було чути? Це по вас стріляли?

— Ні, це вони між собою перекидалися. Десь он там, за териконом, у бік Донецька. І сьогодні одного свого розстріляли. Прямо на териконі. Нам було добре видно, як вивели, бах — і…

Козак із Запоріжжя Лиходід із гумором розповідає про тутешні бої. Сивуватий «Тошіба» переважно мовчить. За кілька хвилин повертаємося на «базу». Яскраво світить перше весняне сонечко.

Солдати просять сфотографуватися з камерою. Більшість — із села.

— А ви звідки? — питаю у «Тошіби».

— Івано-Франківська область, Снятинський район.

— То ми земляки?

— Справді? — до того серйозний і неговіркий, він зрадів. — А ви звідки?

— З Франківська.

— З самого Франківська?

— З самого.

— І давно там був?

— На Різдво.

— І я там був на свята. У відпустці. — «Тошіба» знову похмурніє.

— У Франківську? До когось у гості?

— Та нє, жінці операцію робили, онко.

Западає коротка пауза.

— Успішно прооперували? — питаю.

— Та… — він махає рукою. — Нема нічого доброго. Сидить сама з 12-річним сином. Старші діти в Одесі, помогти не можуть. А я — тут. Коли вже той дембель?

Дембель ще не скоро. Дістаю чотири пачки сигарет і вручаю йому. Обіймаємося.

— Як будеш на Франківщині, то передавай привіт.

  Чорний гумор

— Ви на ніч приїжджайте, якщо хочете на справжню війну подивитися, — сміється молодий боєць зі Здолбунова. — Тут веселіше тоді. І 82-і, і 120-ті, і трасери. Красиво.

— Я бачу, ви з гумором до всього ставитеся.

— А що робити? Он, бачите? — Він показує на понівечені «жигулі», які перевернуті лежать у рові збоку дороги. — Це було в жовтні, ми тільки займали позиції. Місцеві хотіли заїхати, ми їх попереджали, що може бути заміновано. Не послухали. Два «двохсотих» і шість «трьохсотих». У загиблих розкроєні черепи, мозок витік, то ніхто не хотів тіла прибирати. А шеф і каже: «Шо дєлать? Расходний матеріал».

У цей момент звідкись лунають постріли. Короткі черги.

— О, сепари проснулися!

З одного двору виходить чоловік із собакою. Молодий — років 30, у спортивному костюмі. Військовим кланяється і каже: «Здрасьтє».

— Я думав, тут ніхто не живе, — дивуюся.

— Живуть. Більшість виїхало, але дехто залишився. Буває, їм прилітає просто на подвір’я або й у дім, але живуть.

  Зайцеве

Авто загуділо і поволі почало підніматися вгору. Село залишилося за спиною.

— А де їхні позиції? — Я починаю щось підозрювати і звертаюся до інтелігентного на вигляд офіцера з позивним «Псих».

— Та ми їх щойно проїжджали. Буквально за двісті метрів у нас за спиною. Просто в селі.

Стає трохи не по собі, але обличчя військових незворушні.

На висоті вже наші позиції. Перезмінка. З бліндажа на сонце виходить невисокий чорноволосий чоловік у чорному спортивному вбранні. Позивний «Чайка», родом з Черкащини.

— Не по формі, — бурчить офіцер.

— А я зараз не на службі, — відбуркується «Чайка».

Спочатку він геть не хоче вовтузитися з журналістами. Але поволі захоплюється своєю місією. Показує осколки, які залишилися поруч із бліндажами, веде убік метрів за 50, щоб показати результати останнього «братнього» обстрілу. Воронки глибокі — у них можна залізти по груди.

— Протибліндажні снаряди. Кількадесят метрів убік, і, хто спав під землею, вже би і не прокинувся, — пояснює «Чайка».

У цей час у селі внизу якесь пожвавлення. Чорний дим.

— «Беха» сепарська загорілася, — сміються бійці.

«Беха» на тутешньому слензі — БМП. Загорілася вона з незрозумілих причин, але зі зрозумілих причин українських бійців ця пригода тішить. Передають один одному бінокль, сміються.

— А взагалі, — «Чайка» зітхає, — скучно, й... твою мать.

Він підводить нас до свого окопу і розгортає АГС.

— Хочете, шмальну? — він підморгує.

— Так там же село, — я показую на хати.

— У нього дальність 1700 метрів. Он туди дістане, — він показує на дальні будиночки. — Якраз де сепари сидять.

— А взагалі, — підтримує розмову інший боєць, — село дуже сепарське. Дві-три сім’ї нормальні, а решта…

— Ага, був випадок: іде жінка в шкіряному пальті, комісар ЧК просто. Ми з нею привіталися, а вона: «Так я же с вамі уже здаровалась вон там». І показує на той бік, де москалі стоять.

— Будеш переходити на контракт? — питає у «Чайки» «Псих».

— Нє, дякую. Я краще додому, до земельки. І так обдурять. От брат 14 місяців на передовій був, а записали тільки два. І що двох братів не мобілізують — це неправда. Так і запишіть. Спочатку брата забрали, а потім мене. Но він уже вдома, хвалити бога.

  Будні війни

На фейсбук-сторінці одного з військових-контрактників, молодшого лейтенанта А., є пост із такою ж назвою. Нижче фото допиту солдата. Почерк розшифрувати важко. Особ­ливо зважаючи на граматику і пунктуацію. Їх зберігаємо:

«25.04.2016 мій товариш солдат… придложив це було премерно о 01:30 г подзвонити тьолкам він вкогото взяв номер цих подрух і позвонив і вони согласилися прийти і ми їх ждали примерно вони прийшли через час потом ми пішли зними у машину і зними там сиділи розпивали спиртні напої а потом доходило до секса ну нічого не получилоця бо прийшов мол. Литинант А. І нас забрав а потом ми в них взяли паспортні дані і всьо вони уйшли».

  Резо

Великодня субота. На сторінці Міхеїла Саакашвілі у Фейсбуці фото бійця і короткий підпис:

«Ще один грузин склав голову за Україну, у бою під Авдіївкою загинув Резо Циклаурі. Напередодні Великодня він поповнив ряди тих грузинських героїв, хто пожертвував своїм життям спочатку на Майдані, а потім на Донеччині, захищаючи одночасно і Україну, і Грузію. Зовсім недавно Резо продовжив контракт з ВСУ. У нього залишилася дружина і дві малолітні доньки. Вічна пам’ять українським і грузинським героям! Ми обов’язково переможемо!»

У «Книзі пам’яті» є розділ — «Загиблі за місцем народження». Як ви гадаєте, яка країна дала найбільше