Еміль Золя - Черево Парижа

кінця додивитись, як виривають язики, як виймають мозок з черепів. Часом позаду них проходив сторож, обливаючи льох водою з шланга; струмені дзюрчали по кам’яній підлозі, наче з відкритих шлюзів, вода била з гумового рукава, розбивалася на бризки об тверде каміння; та вона не могла змити кривавої іржі або знищити огидний запах крові.

Маржолен і Кадіна були певні, що надвечір, між четвертою і п’ятою годинами, зустрінуть Клода біля місця оптового продажу волового ліверу. Він був там серед візків з тельбухами, підсунутих задками до тротуарів, у юрбі людей у синіх блузах та білих фартухах; його штовхали, його оглушували крики покупців; але художник навіть не відчував штовханів; він в екстазі зупинявся перед величезним лівером, підвішеним на гаках проти столу оцінювача. Клод часто пояснював Маржоленові й Кадіні, що немає нічого в світі кращого за цей лівер ніжнорожевого кольору, що поступово переходив у густіший з яскразочервоною каймою внизу. Художник говорив, що лівер зроблений з мінливого атласу, і не знаходив слів, щоб описати цю шовкову ніжність, ці довгі свіжі заглиблення, брижі, це легесеньке, як хмаринка, м’ясо, що спадало широкими складками, мов підтикані спіднички танцюристок. Він говорив про газ, про мереживо, крізь яке просвічує стегно ставної жінки. Коли сонячний промінь, торкаючись величезного лівера, підперізував його золотом, Клод Лантьє млів від захвату; і коли б перед ним пройшли всі голі богині Греції або романтичні володарки замків у парчевих вбраннях, він, мабуть, не був би щасливішим.

Художник дуже здружився з молодою парою. Він любив красивих тварин і довго мріяв написати колосальну картину, де було б увічнено кохання Маржолена з Кадіною на Центральному ринку, серед городини, морської риби і м’яса. Він посадив би їх на ліжко з харчів, щоб хлопець і дівчина обнялись і заніміли в ідилічному поцілунку. Клод вбачав у цьому художній маніфест, позитивізм мистецтва, найновіший живопис, суто експериментальний і матеріалістичний; він вбачав тут і сатиру на ідейне мистецтво, ляпас старим школам. Проте вже протягом двох років художник тільки починав нові й нові ескізи, не знаходячи відповідного тону. Він порвав п’ятнадцять полотен, гніваючись на себе, і продовжував дружити з своїми двома моделями, зв’язаний з ними чимсь схожим на безнадійне кохання до свого нездійсненного твору. Часто пополудні, зустрівши Кадіну з Маржоленом, що тинялися по Центральному ринку, митець і сам, заклавши руки в кишені, бродив з ними, глибоко зацікавлений вуличним життям.

Усі троє йшли, човгаючи ногами по тротуару, зайнявши його на всю широчінь і примушуючи людей відходити набік. Вони вдихали паризькі запахи, позадиравши носи вгору. Кадіна й Маржолен із заплющеними очима впізнавали кожен куток,— по спиртових випарах, що виходили з винарень, по теплій течії повітря, що виривалася з булочних і кондитерських, по нудотному солодкуватому запаху овочевих рундуків. То бували довгі прогулянки. Трьом приятелям подобалось проходити через ротонду Хлібного ринку, велику й важку кам’яну клітку, повну-повнісіньку білих лантухів з борошном і прислухатись до своїх кроків у тиші лункого склепіння. Вони любили пустинні в цей час сусідні вулиці, сумні й похмурі, наче в покинутому місті,— вулицю Бабіль, вулицю Соваль, вулицю Дезекю, вулицю Віарм, білу від сусідства з млинами, де від четвертої години ранку гуде торгівля збіжжям. Звичайно вони починали свій обхід од цього пункту. Клод, Маржолен і Кадіна поволі проходили вулицею Вовільє, зупиняючись перед підозрілими кублами; сміючись, показували одне одному очима на великий жовтий номер будинку із зачиненими віконницями. Там, де вулиця Прувер звужується, Клод, примружившись, дивився на боковий портал церкви Сен-Есташ з розеткою та двома рядами півкруглих вікон, що виступав перед ними у кінці критого проходу ринку, ніби в рамці, утворюваній цією величезною будівлею, схожою на сучасний вокзал. Митець самовпевнено твердив, що вся архітектура середньовіччя та Ренесансу може вміститись під дахом Центрального ринку. Далі, проходячи новими широкими вулицями, Пон-Неф та Ринковою, він розповідав молоді про нове життя, про чудові тротуари, високі будинки, розкішні магазини; Клод казав їм, що відчуває те своєрідне мистецтво, яке ще тільки виникає, і аж пальці кусав від досади, що не може втілити його в художніх образах. Проте Кадіна і Маржолен більше любили провінціальний спокій вулиці Бурдонне, де можна гратися в опуку, не боячись, що тебе роздушать. Проходячи мимо оптових комор з капелюшками та рукавичками, дівчина причепурювалася, бо біля кожних дверей стояли продавці без шапок, заклавши перо за вухо; вони проводжали її очима з виразом нудьги на обличчях. Підліткам більше подобалися також уцілілі кутки старого Парижа, вулиці Потрі і Ленжрі з череватими будинками та крамничками, де продавалися масло; сир і яйця; вулиці Феронрі і Егюїльрі з вузенькими темними магазинами, що колись вважалися дуже красивими. Особливо припала їм до вподоби вулиця Курталон, огидна чорна вуличка, що йде від майдану Сент-Опортюн до вулиці Сен-Дені і вся наче просвердлена смердючими проходами; в глибині їх Кадіна з Маржоленом ховалися, коли були менші. Починаючи від вулиці Сен-Дені, мандрівники заходили в область ласощів. Вони посміхалися до сушених яблук, до солодкого коріння, до чорносливу, до леденців, виставлених у вікнах бакалійних крамничок та аптек . Їхнє безцільне блукання вулицями завжди зводилося до мрій про щось смачненьке, до бажання поласувати, бодай очима, всім тим, що було на вітринах. Квартал був для них наче постійно накритим столом, повсякденним десертом, в який вони дуже хотіли б запустити свої пальці. Весела трійця лише заглядала в другий кінець, де стояли купою старі розхитані хатини,— на вулиці Пірует, Мондетур Петіт-Трюандрі, Гранд-Трюандрі,— тільки трошки цікавлячись коморами равликів, крамничками варених овочів, торгівлею тельбухами та вином; проте на вулиці Гранд-Трюандрі стояла миловарня; це був приємний виняток серед смердючих сусідніх будівель. Маржолен завжди зупинявся, вичікуючи, щоб хто-небудь увійшов або вийшов з приміщення фабрики, бо любив запах духів, який линув із відчинених дверей. Тоді всі троє поспішали повернутись на вулицю П’єр-Леско та вулицю Рамбюто. Кадіна дуже любила солоні закуски; вона зупинялась у захваті перед низками копчених оселедців, перед діжечками з анчоусами та каперсами, перед діжками корнішонів та маслин, де плавали дерев’яні ополоники; запах оцту приємно лоскотав їй горло; терпкий смак тріски, копченої сьомги, сала та шинки, гостра кислота лимонів, навалених у корзини, примушували її облизувати губи кінчиком язика, вогкого від апетиту, що розгорівся. Вона любила також купи бляшаних коробочок із сардинками, що стоять поміж лантухів і дерев’яних скринь, наче колони, оздоблені металом. На вулицях Монторгейль і Монмартр були ще чудові бакалійні крамниці, ресторани, звідки дуже смачно пахло; вітрини з свійською птицею та дичиною, дуже апетитні на вигляд; крамниці