Колм Тойбін - Майстер

полон. Попри те, що його запевнили в загибелі сина під час бою, вражений горем чоловік робив відчайдушні спроби знайти його в наметах, де лежали поранені, і випадково серед багатьох упізнав Вілкі, чим його і врятував. Терміновою телеграмою містер Рассел повідомив родину Джеймсів про те, що, не перериваючи власних пошуків сина, він, однак, прослідкує, аби Вілкі Джеймса було доправлено додому. Приблизно на початку серпня містер Рассел припинив свої даремні пошуки в Південній Кароліні й повірив у синову смерть, про яку йому казали від самого початку. До Нью-Йорка він плив разом із Вілкі, котрий лежав на ношах, але пораненому ставало дедалі гірше, осколок, що застряг у нозі, спричинив запалення, і його довелося витягати прямо на борту. Друга рана, у небезпечній близькості до хребта, гноїлася ще дужче, та її не можна було чіпати.

Коли містер Рассел із Вілкі прибув до Ньюпорта, хлопець уже був заледве живий. Ноші занесли до передпокою, та лікар заборонив просунутися з ними хоч на крок далі. Родина зібралася навколо Вілкі, усі раділи з того, що, нарешті, бачать його живим, але й усвідомлювали, що ця радість може тривати дуже недовго, тому його життя зараз для них важило набагато більше, ніж іще чиєсь. А потім вони побачили згорьоване лице містера Рассела, і Генрі помітив, як родичі намагаються стишити власну бурхливу радість, приховати свою зосередженість виключно на потребах Вілкі, щоб не образити почуттів батька, котрий нещодавно втратив на полі бою сина. Упродовж тих найперших годин, доки Вільям, який збирався сам доглядати за братом, отримував від лікаря вказівки, доки батьки тримали пораненого сина за руку й не підпускали до нього нікого з відвідувачів, доки тітка та сестра приносили з кухні до передпокою гарячу воду, чисті рушники та свіжі бинти, Генрі вивчав містера Рассела, вражений його м’яким, але скам’янілим від горя виразом обличчя, розуміючи, що зовсім не так чоловік би дивився на власного сина. Містер Рассел тихо й тактовно чекав, коли можна було б піти. Саме його мовчазність і тактовність по якомусь часі змінили атмосферу, бо Джеймси, нарешті, збагнули, як має почуватися цей добрий чоловік, у якого війна відібрала єдиного сина, але він тримається, не плаче, споглядаючи радість і полегшення інших, і це, наскільки зрозумів Генрі, змусило всіх уважніше й обережніше з ним поводитися.

Менше року тому Вілкі й Кебот жили у стані приємного передчуття, наче землю, по якій вони ходили, було створено і прилаштовано спеціально для них, для того, щоб вони були щасливими й вільними. У Бостоні, Ньюпорті й усіх містечках і селах Нової Англії їм усі були раді, їхній акцент розуміли, поведінку схвалювали. З часом, під впливом досвіду, їхня відкритість змінилася б на стриманість, лиця б змужніли, а переконання зробилися б непохитними. Їм ніхто не сказав — і їхніх батьків не попередили — що вони загинуть, не доживши навіть до двадцяти. Нова Англія, створена їхніми дідами та прадідами, не була місцем наглої смерті, гарматного гуркоту і запалених ран, тут було місце лише для стабільності, передбачуваності, миру та доброчесності. Сидячи на лавці в коридорі неподалік містера Рассела, Генрі розумів, що шок їхнього гостя пов’язаний не лише з брутальним зникненням з лиця землі його дорогоцінного сина, а й із злочинною руйнацією всього громадського порядку, ходу речей, визначеного самою історією.

Вілкі повернувся додому без нічого. Навіть його форма в багатьох місцях зогнила, тож її довелося знімати дуже обережно. Ковдра, що нею він був укритий, тепер валялася в кутку передпокою, відкинута чиєюсь рукою. Тільки через кілька днів Генрі, котрий чергував біля брата, її помітив і відніс до кухні. Розгорнувши її, він відчув жахливий сморід, але то був запах бойових страждань Вілкі, тож Генрі не міг просто викинути ковдру. Вона пахла тютюном і дивною сумішшю запахів гною і людського поту, що ними була просякнута братова форма. Але найсильнішим був запах самої землі, запах багнюки та перегною, запах бою; земля, яку топтали чобітьми, трамбували гарматами, земля, в якій викопували могили, смерділа майже нестерпно. Він знайшов для ковдри місце в комірчині за кухнею і повернувся до передпокою, але запах залишився з ним. Він був найбільш промовистим свідченням того, крізь що пройшов його брат.

ТЕПЕР ЖИТТЯ РОДИНИ визначалося тим, наскільки боляче Вілкі. Генрі усвідомив, що того першого дня так багато уваги приділяв містерові Расселу, тільки щоб не дивитися на брата й не думати про його майбутнє. Та коли містер Рассел поїхав, він уже не міг уникати очевидного й не зауважити всієї моторошності картини. Волосся Вілкі злиплось, а тіло його не слухалось і пітніло. Здавалося, Вілкі зовсім не спить; він увесь час лежав на боку і стогнав, а коли біль ставав особливо сильним, зойкав. Іноді його зойки перетворювалися на гучні крики, що заповнювали весь будинок. Генрі думав, що брат помирає.

На третій день, за сніданком мати сказала, що всі вони, хто як зуміє, мусять спробувати поділити біль Вілкі, забравши кожен собі його частку, щоб зменшити його страждання. Батько кивнув і вона продовжила, висловившись у тому сенсі, що кожен у цьому домі мусить присвятити себе обов’язку, забрати у Вілкі часточку його болю й носити її у своєму тілі. Коли Генрі поглянув на Вільяма, то побачив, як і він згідливо киває, наче мати сказала щось украй мудре та практично можливе. Піднявшись до своєї кімнати, Генрі ліг на ліжко і зосередився на гнійній рані в боці Вілкі, що її лікарі відкрили, але не зуміли очистити від інфекції. Подумалося, що ніяка сила бажання не зможе полегшити братові страждання. Тоді він спустився до передпокою і сів на лавку біля Вілкі, котрий тихенько постогнував. Генрі присунувся ближче, бо тітка Кейт, яка вже там сиділа, заохочуюче йому всміхнулась, узяв братову руку й потримав її якусь мить, але, помітивши, що від цього Вілкі, здається, болить іще дужче, її випустив. Хотілося, аби брат усміхнувся, як раніше, та його спотворене стражданням лице, видавалося, втратило здатність усміхатися. Було схоже, що воно вже тільки здригатиметься від болю та морщитиметься від жалю, але вже ніколи не засвітиться відкритою радістю. Генрі з тіткою сиділи біля Вілкі мовчки, доки мати не прийшла і, не мовивши й слова, змінила тітку на лавці біля нош.

Вони тримали стан Вілкі в таємниці від Боба і тільки, коли пацієнтові почало кращати, повідомили молодшому синові правду. Бобу вдалося надіслати їм приватного листа, в якому він висловлював свої, і не тільки