Мара Найт - Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт

Розділ 22

Спочатку прийшов шок. Він накрив мене, мов холодна хвиля, що збиває з ніг і не дає вдихнути. Я сиділа, прикута до ліжка, і дивилася в порожнечу. Мій розум відмовлявся приймати те, що сталося. Це було як кошмар, від якого я ось-ось прокинуся.

Але я не прокидалася.

Мої пальці тремтіли, коли я піднесла їх до шиї, ніби намагаючись стерти його дотик. Але він залишився. Він в’ївся в мою шкіру, в мою пам’ять, у мою свідомість.

— Ні… — вирвався з мого рота тихий, майже беззвучний шепіт.

Я почала хитати головою, ніби це могло змінити реальність. Ні, цього не було. Я все ще в своїй квартирі. Я все ще та ж Роуз, що працює в морзі, що мріє розкрити справу, що дратується на Джонсона і сперечається з Картнером. Це неправда. Це просто кошмар.

Але біль у тілі говорив інше.

Раптово мене накрила хвиля відрази. Відрази до нього. До всього, що він зробив. Але найгірше — до себе. Я затулила обличчя руками, намагаючись заглушити крик, що рвався зсередини. Сльози потекли по щоках, гарячі, солоні, зрадницькі.

Я була сильною. Я завжди була сильною. Але зараз… Зараз я відчувала, як щось всередині мене ламається.

Я різко вдихнула, намагаючись зібратися. Він хотів, щоб я зламалася. Хотів, щоб я стала Кейт. Його ідеальною музою. Його іграшкою.

Але я не вона.

Я не дам йому цього.

Сльози все ще текли, але тепер в моєму погляді з’явилося щось інше. Ненависть. Лють. Рішучість.

Я не знаю, як. Не знаю коли.

Але я вирвуся. І змушу його заплатити.

Я сиділа нерухомо, намагаючись вирівняти дихання. У голові все ще лунав його голос. Його дотики палили шкіру, і мені здавалося, що я ніколи не зможу їх змити.

Минуло кілька хвилин або годин — я не знала. Час тут не мав значення. Лише біль і страх.

Я повинна була щось зробити. Я не могла просто сидіти й чекати, коли він повернеться.

Відчайдушно оглянула камеру, сподіваючись знайти щось, що могло б допомогти. Мої зап’ястки все ще були скувані кайданками, але, можливо…

Я стиснула руки в кулаки, пробуючи оцінити свої сили. Ланцюг на ліжку здавався міцним, але, можливо, якщо б я…

Раптом двері скрипнули.

Я здригнулася, серце підскочило до горла. Він знову?

Але коли двері відчинилися, це був не він.

Це був інший чоловік.

Чоловік, який увійшов, виглядав інакше. Він був високий, худорлявий, у темному одязі. Його обличчя частково закривала тінь, але я помітила дещо важливе — він не носив маски.

Він зупинився біля дверей і уважно подивився на мене.

— Ти прокинулася, — сказав він низьким голосом, у якому не було ані насмішки, ані хворобливого захоплення, як у того…

Я не відповіла, лише притиснулася до стіни.

— Він зробив тобі боляче, так?

Я здригнулася.

Чоловік опустив погляд, ніби щось зважував у думках.

— У тебе є шанс вибратися звідси, якщо зробиш усе, що я скажу, — раптово промовив він.

Я затримала подих.

— Чому… чому ти хочеш мені допомогти?

Він на мить замовк, а потім відповів:

— Тому що я ненавиджу його.

Його голос був наповнений люттю, яку він навіть не намагався приховати.

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи можна йому довіряти. Моє тіло ще тремтіло після всього, що сталося, а мозок відмовлявся приймати реальність.

— Ненавидиш? — мій голос був хрипким, слабким.

Чоловік зробив крок ближче, але все ще тримав дистанцію.

— Він псих. Думає, що може володіти людьми, — тихо, але твердо сказав він. — Але я можу допомогти тобі.

— Як? — я хотіла повірити, але щось усередині мене кричало, що це може бути пастка.

— Він довіряє мені більше, ніж будь-кому. Якщо я скажу, що хочу залишитися з тобою, він дозволить. А коли буде момент, я виведу тебе звідси.

Я відчувала, як у грудях запалюється слабка надія. Але водночас це могло бути брехнею.

— Чому мені довіряти тобі? — прошепотіла я.

Він подивився на мене довгим, втомленим поглядом.

— Тому що ти не Кейт, — сказав він, і в його голосі відчувалася справжня відраза. — І тому що я знаю, що станеться, якщо ти залишишся тут надовго.

Мене пройняв холод.

— Як тебе звати?

Він опустив голову, ніби зважуючи, чи варто відповідати.

— Називай мене Джейком, — нарешті сказав він. — І пам’ятай: коли я скажу тобі бігти — ти маєш бігти, не озираючись.

Він увійшов, і в кімнаті знову стало важко дихати. Його погляд ковзнув по мені, а потім зупинився на Джейкові.

— Ти вже тут? — запитав він, голосом, у якому не було злості, але було щось насторожливе.

Джейк знизав плечима.

— Вона не їсть. Думав, може, переконаю.

Моє серце закалатало ще сильніше. Він повільно підійшов ближче, і я побачила, як губи розтягуються в легкій усмішці.

— Як мило, — промовив він. — Але я впораюся сам.

Він нахилився до мене, його обличчя було занадто близько.

— Ти сумувала за мною, Роуз?

Я відчула, як нудота знову підступає до горла.

— Ти хворий, — прошипіла я.

Його усмішка стала ширшою.

— Можливо, — зізнався він. — Але це нічого не змінює, чи не так?

Він обернувся до Джейка.

— Іди. Я хочу провести з нею трохи часу.

Джейк затримав погляд на мені. Я не знала, що він хотів сказати, але в його очах було щось схоже на вибачення.

Він пішов, а я залишилася наодинці зі своїм монстром.

 

РІКАРДО

Рікардо стояв у дверях складу, охоплений тінями вечора, що вже спускалися на місто. Його серце билося швидше, адже кожен крок, який він робив, наближав його до Роуз, до розв’язки. Але коли двері складу скрипнули і він увійшов, все, що він побачив, був порожній простір.

Погляд Рікардо ковзнув по темних кутах, він шукав хоч якусь ознаку того, що Роуз була тут. Але на місці не було ні слідів, ні звуку. Всі його думки розсіювались, і гіркота тривоги заповнювала грудну клітину. Він відчував, що щось не так. І в цей момент, коли його очі сковзнули по кімнаті, він помітив її — записку, яка лежала на столі. Її м'яке світло від лампи виступало на тлі темряви, і це ніби притягнуло його до себе.

Він підійшов, не зводячи погляду з паперу, і взяв її, розгортаючи. Кожен рух був сповнений тривоги, адже він знав — ці слова могли змінити все.

На аркуші була написана лише одна фраза, але вона гірко впала на його серце, як холодний камінь у воді.

"Привіт, Рікардо, знаєш, твоя Роуз стала вже моєю в усіх сенсах цього слова, а як вона плакала, благаючи мене, але я не зупиняюся."

Рікардо відчув, як його рука стискує записку, коли вона вкрилася вогкою зморшкою від напруги. Ненависть і розчарування перемішалися в його голові, але одночасно він відчував хвилю вируючого бажання знайти того, хто це зробив. Його погляд став темнішим, і серце загуло, ніби готове вирватися з грудей.

Він відчував, як його гнів палає в ньому. Ця записка була не лише повідомленням, а й викликом. Викликом, якого він не міг і не мав права ігнорувати. Роуз була його, і ніхто не міг забрати її. Він кинув записку на стіл і виходив із складу, попри все, що було на обличчі.

— Я знайду тебе, — прошепотів він через зуби, ніби для себе.

Рікардо не міг залишити нічого на волю випадку. Кожен момент був важливим, і кожна деталь могла бути вирішальною для того, щоб знайти Роуз. Він миттєво почав залучати всі свої зв'язки — від шпигунів до людей, які працювали в поліції. Це вже не була справа однієї людини. Це була його особиста місія, і він віддавався їй повністю.

Він викликав усіх, хто був йому вірний, і незважаючи на те, що часто працював в тіні, цього разу він не збирався залишити нічого на затемнене майбутнє. Легке напруження охопило його, коли він дав накази своїм шпигунам, і їхні звіти почали надходити один за одним. Всі його люди були розкидані по місту, стежили за будь-якими підозрілими місцями, перевіряли кожен район, кожен склад. Всі без винятку почали шукати будь-які сліди, які могли вказати на місце, де могла бути Роуз.

Навіть поліція не залишилася осторонь — її підключили до справи. Всі шукали Роуз, і Рікардо знав, що цей раз все буде по-іншому. Він не дозволить їй зникнути, не дозволить цьому маніяку зробити з нею те, що він вже встиг натякнути в своїй записці.

Зв'язки Рікардо охоплювали всі куточки міста — від тих, хто в темних кутках вулиць спостерігав за всіма перехожими, до офіцерів, які працювали в поліції, щоб прослідкувати всі можливі маршрути, якими міг би пройти Куратор або його приспішники. Інформація надходила з усіх боків, і Рікардо отримував нові та нові дані про місця, де Куратор міг перебувати, про всі його можливі контакти.

Але жодна з цих ниток не вела до Роуз. І цей факт знову і знову гірко підкреслював те, як важко, здавалося б, її знайти. Він постійно відчував, як тиск часу збільшується. Як би він не старався, як би не шукав, але в її відсутності з кожним днем розгорялась все більше розпачу.

Але Рікардо не здавався. Він обіцяв собі, що до того моменту, поки Роуз не буде повернена, він не залишить цю справу. Він поставив собі завдання, і це завдання було простим — знайти її, на що б це не коштувало.

Всі ресурси, всі люди, всі його зв'язки були підключені до цієї операції. І не важливо, скільки часу це займе, Рікардо мав знайти Роуз.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍