Володимир Лис - Стара холера

цьому чортовому Інеті?.. Перша півсотня чи що? Над чим ти мучишся, Лізо? Сприйми як просто подарунок, що ні до чого не зобов’язує. Він сотнями вже дарував такі іншим. Для нього це просто, як для тебе купити якесь дешеве брязкальце.

Інша річ, що їй стало нестерпно хотітися одягти цей ланцюжок на шию. Ліза так і зробила. Вдома. Крутнулася перед дзеркалом. Як їй личив цей Максимів подарунок! Вона сказала «Максимів»? То й що?

Біда була в іншому – їй хотілося з’явитися з цим подарунком перед… Скажімо, перед Лесею, Іркою… А чому б ні?

«І перед Степаном, Степашком?» – раптом подумала Ліза.

А її коханий Степашко став поводитися якось дивно…

Коли дзвонив, озивався (рідше!), говорив якось сухіше, без звичних дотепів та історійок. Без підколочок. Дивних своїх компліментів. Ще без багато чого…

І приїжджаючи, якось не так поводився.

І кохав не так. Обіймав не так.

Та в якийсь момент Ліза зрозуміла, відчула – це їй хочеться, аби було не так. Вона мовби готувала собі виправдання. Виправдання на випадок чого?

Ліза розсердилася. На саму себе. Нічого ж не буде, тільки маленькі гостини в багатенького мажора, ну, може, невеличка екскурсія по тому маєтку. Нехай. Що від того зміниться? Може, зміниться… Хіба, може… Ні, ні і ще раз ні!

Ліза вирішила поки що не хвалитися подарунком. Покаже після тієї справді останньої зустрічі. Вона надягала ланцюжок під светрики, в яких ходила восени, а коли вбралася в червону блузочку, то сховала прикрасу в коробочку, яку взяла з собою.

«Це моя примха», – подумала Ліза.

Лишати вдома без сумніву дорогу річ не могла. В будинку вже пограбували кілька квартир, одну – в їхньому під’їзді. Одного разу Ліза знайшла підозрілі подряпини і біля свого замка. Красти в неї, звісно, не було чого, трохи грошей лежало на депозиті, «критичний запас», як вона його називала, тулився в сумочці, а сумочку вона міцно тримала в руках або, перекинуту через плече, ще міцніше притискала до боку правою рукою.

Коли раз ввечері прийшла додому, озвався мобільник. Глянула і чомусь похолола – Максим. Хоч би її голос не затремтів.

Вимовила якомога безжурніше й відстороненіше:

– Слухаю.

Після обміну вітаннями він сказав:

– Вибачте, що турбую, Лізонько, – його голос був зніяковілим (чи здалося?), – ви, звичайно не повірите, але мені просто хотілося почути ваш голос.

– Що ж, ви почули…

– І дуже радий цьому. І не буду казати банальності, який він у вас прекрасний…

– Ви вже сказали…

– Ох, Лізо, Лізо… – Пауза, і після неї: – У моєму календарі з’явилося свято – день нашого обіду.

«Напрошується до мене чи що?» – Лізу налякала ця несподівана думка.

– Максиме, я не знаю, що говорити… Давайте про щось порозмовляємо при нашій останній зустрічі.

– Значить, ви приїдете… Їй-Богу, я хвилююся. І не знаю, чим вас пригостити…

– Я не вибаглива, – сказала Ліза. – Якщо дала слово, то приїду.

– Я знову заїду за вами. О першій?

– Гаразд. До побачення?

Вона вимовила це саме так – з питальною інтонацією. І відразу ж розсердилася на себе.

– Якщо ви не бажаєте розмовляти, – сумирно сказав Максим, – то я теж скажу до побачення. Але все ж запитаю: у вас усе добре?

– Дуже добре… Квіти купують набагато ліпше, ніж раніше.

Підозрюю, що теж якісь ваші фокуси.

– Що ви, Лізо… Хіба купують мої хлопці?

– Ні, але…

Він після паузи:

– Ви така прониклива, що я, так і бути, признаюся. Я рекомендував деяким моїм знайомим купувати квіти на всякі там урочистості саме у вашому магазині. Сподіваюся, хоч це можна?

– Можна. Дякую за рекламу.

– Радий хоч якось прислужитися.

Вони обмінялися ще кількома фразами. Відключивши свій мобільний (стільничок, казав філолог-всезнайка Степашко), Ліза подумала, що не знає, яку оцінку ставити собі за цю розмову – п’ятірку з плюсом, по-теперішньому дванадцятку, чи, навпаки, двійку? Щось засмоктало під ложечкою, а далі вона сердито подумала: а чому треба якось оцінювати? Себе, їхню розмову… Чому вона не вірить, що мажор (не мажор, а мажорище) може просто закохатися… Як звичайний молодий хлопець, ну, нехай не молодий, але живий – із серцем, нервами й почуттями… Ну й хай собі покохає в думках, щось, може, й поуявляє, попереживає, йому і таким, як він, це корисно. У світі крім доларів, маєтків, заводів, газет, пароплавів і чого там ще, якими вони володіють, є любов, яка розпалює, оживляє серця і синам олігархів…

Ліза ще не підозрювала, що через кілька днів їй самій доведеться набирати номер Максима Качули.

Вона й раніше знала, що на вулиці, якою йшла від магазинчика до зупинки метро, є невеличкі двері, над якими напис: «Ювелір». І збоку, біля дверей, за вікном табличка: «Скупка, ремонт, поправка ювелірних виробів. Виключно якісна і чесна робота». Раз Ліза зайшла. За столиком, відділеним від зальчика склом, сидів і в чомусь корпався чоловік років за тридцять, доволі симпатичний, хоч із невеликими залисинами. Спитав: «Ви щось принесли, дівчино? На прийом чи в ремонт?» Ліза сказала, що ні, нічого не принесла, просто заглянула подивитися, вона шукає одну прикрасу. Чоловік пояснив, що вони тут нічого не продають, тільки купують і ремонтують, можна зробити і дрібну поправку. «Але ж для чогось скупляєте», – хотіла сказати Ліза, однак промовчала.

Тепер вона знову зайшла, побачила того самого чоловіка і почула ті самі завчені фрази. Повагавшись, дістала з сумочки ланцюжок і спитала, чи не міг би пан оцінити цю річ? Коли ювелір узяв до рук Максимів дарунок, Ліза помітила, як загорілися його очі. Він обдивився, ледь-ледь прицмокнув і сказав, що може дати за нього цілу тисячу.

– Ні, – сказала Ліза. – Я не продаю.

– Ви не зрозуміли, пані, – сказав ювелір. – Я вам дам не тисячу гривень, а тисячу доларів.

У Лізиних грудях щось тенькнуло. «Ну-ну», – ледве не вирвалося.

– І все? – вимовила вона майже весело.

– Ну гаразд, – ювелір із залисинами, які стали за цей час ще виразнішими, криво посміхнувся, – дві тисячі.

Ліза вимовила цього разу з притиском:

– Я ж сказала, що не продаю, а прошу оцінити. І ціна тут не дві тисячі…

– Звідки ви знаєте?

Ювелір поглянув якось ще по-інакшому – іронічно і в той же час зацікавлено.

– Здогадуюся, – сказала Ліза. – Це подарунок, тому й не продаю.

– І подарунки, панночко, продаються за гарну ціну. Моя найостанніша ціна – п’ять тисяч. Купите собі ще ліпший ланцюжок. Здуріти треба –