Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— молодий, змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори…

— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.

Джузеппе підбіг до охоронців графа Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.

Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям розкривши рота нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки, і заплакав.

— Це — Трохимко Шимченко! — вигукнув Яремко. — За що це його?

Але Трохимко нічого не хотів бачити, він плакав, здригаючись усім тілом.

— Сеньйоре Олександре, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.

Клюсик відчув, що йому наморочиться в голові від страшенної люті. Щасливий зараз Петро, що лежить без пам’яті в лісовій хатині! Щасливий, що не бачить, якою стала Україна за три десятки літ його відсутності! Власне, вона й тридцять літ тому була такою ж — гнаною, гнобленою, нещасною. Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так ще й польські пани покатоличують її народ. Та він викине чужинців і об’єднається з Москвою!

— Ану, Йоване, відійди! — вигукнув Клюсик. — Я зараз йому в черево кулю зажену!

— Клюсику! — пролунав твердий голос графа Олександра. — Не чини самосуду.

— Та це ж звір, а не чоловік!

— Тимоше, я наказую!

— Мені Петро може наказувати! — огризнувся Клюсик.

— Петро сказав би те ж саме! — похмуро озвався Йован.

Олександр під’їхав на коні до мертвого, подивився, запитав:

— Як же це сталося? Він же біг…

— Не знаю, — відповів старший із бранців. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…

— Як звали його?

— Данило Клименко, — підказав Яремко. — Я його знаю, у нього жінка й троє дітей лишилися.

— Четверо, — підказав старший з уцілілих.

— За що ж вас так? — смикнувшись щокою, запитав Олександр.

— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя утікали… У нас багато хто тікає, бо несила. А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть.

— Так-так, — задумливо промовив Олександр, щось вирішуючи для себе. — Ваше село далеко?

— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають.

Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху.

Клюсик сказав кілька слів по-турецьки. Олександр гірко всміхнувся і згідно кивнув головою.

— От що, — мовив він. — Ви, графе, йдіть додому пішки. І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замордованого. І нехай кучер одвезе його в село. Ваші селяни поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми.

— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.

— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Клюсик. — Встати, коли з тобою говорить вільний козак!

Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.

— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! І щоб жодного слова супротиву! — крикнув Клюсик.

Товстий, переляканий польський граф біг, не озираючись.

Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Не хотілося дивитися на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Хіба не такі ж закони у будь-якій іншій європейській державі? Так чому ж я лізу переробляти ці закони? Ось буду султаном, тоді побачу, що воно таке: переробляти закони!»

Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, як Яремко Ціпурина, стрибнувши з коня, побіг услід за графом Лозовицьким.

— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Клюсик.

Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, почав щось гукати, захлинаючись од люті.

— Ану, назад! — гримнув граф Олександр.

— Та нічого страшного не станеться, — сказав по-італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька разів по литках. Дуже гарно впливає на характер. У нас у Трієсті аналогічний випадок був з одним вельми значним сеньйором — тільки він одержав по литках не за мордування селянина, а за те, що забажав кохання однієї прегарної доньї, отож місцеві хлопці й вирішили його провчити…

— А він, мабуть, досі ще жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йован, і цей несподіваний сміх неприємно вколов графа Олександра.

Тим часом Яремко наздогнав графа Болеслава Лозовицького і вдарив його палицею по литках:

— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила, оце — за Трохима Шимченка, оце — за Максима… А оце — за Марійку! А оце — за мене! А оце — за тата й маму!

— Досить уже, хлопче! — гукнув Клюсик.

— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину вбив, а ви кричите: досить! Я його вб’ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну! Або уб’ю з пістоля! Де мій пістоль? — згадав він і схопився за пояс.

Але Клюсик уже висмикнув пістоль з-за Яремкового пояса.

Джузеппе підбіг до малого, обняв, почав говорити:

— Молодець! Правильно! Треба убивати таких! Але це ти зробиш пізніше, як станеш козаком. А зараз нам треба їхати до Києва, — якщо влада довідається, що ми вбили польського графа, — то нам буде погано. Ти послухай мене! Ми з цим графом розправимося. Ще буде час, коли ми всі гуртом нагрянемо в село і посадимо графа на палю.

— І посадимо! — шморгнувши носом, відповів Яремко.

Очі Джузеппе й Клюсика були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати щось образливе і зле.

Джузеппе з Клюсиком перенесли мертвого Данила в панську карету. Кучер цьвохнув батогом, і карета повільно рушила до села.

Тоді Клюсик різко обернувся до графських охоронників.

— А що з вами робити?

— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.

— Що скажете ви? — запитав граф Олександр у Максима та Трохимка.

— Лихі люди вони, — озвався Максим, старший із тих, хто вцілів: — Служки графські такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.

— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Клюсик і, тримаючи на прицілі одразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто? Поляки?

— Ні, не поляки! — захлипали охоронці.

— Ви хто — католики?

— Ні, православні!

— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Клюсик. — Ану, підняти вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!

— Клюсику! — застережливо вигукнув Олександр.

— Я на своїй землі! — одрізав Клюсик і вистрілив з двох пістолів у підняті руки…

Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.

— Йоване, давай пістолі!

Чорногорець