Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

На шостий день мандрів од Дністра подорожні, переспавши ніч у Фастові, рано-вранці виїхали до преславного города Києва.

Навіть коні, яких добре-таки притомила далека дорога через кілька країн, — навіть коні побадьоріли, мовби відчували, що ось-ось кінець путі.

Їхали вони битим шляхом п’ятеро вряд, і коненята весело їх несли, і кожному вершникові хотілося співати.

А Джузеппе оповідав свою чергову побрехеньку.

— Одна вельми вродлива сеньйора — не будемо називати її ім’я, бо це зачіпає й мою фамільну гордість! — закохалася в одного красивого сеньйора, що вмів дуже добре стріляти, оповідати правдиві історії й був… ну, як вам про це сказати, добре-таки показним кавалером. І от трапилося так, що в одному запеклому бою цього кавалера було тяжко поранено басурманською кулею. Куля пробила славного кавалера наскрізь — слава богові, що не вирвала йому серця, бо тоді б не було про що розповідати!.. Славному сеньйорові було пробито груди! Майже ядром! І всі вже оплакували його безнадійну долю, бо він уже й не виявляв ознак життя… І от саме тоді з’явилася сеньйора… — не будемо торкатися її ім’я, бо це ім’я стосується моєї особистої біографії, шановні сеньйори! А в цієї сеньйори та був чоловік, який обсипав її діамантами, перлами й золотом. Ім’я цього вельми значного сеньйора я називати вам не буду, бо славне це ім’я не достойне того, щоби його носили на язиках…

Коні бігли по п’ятеро в ряд, і аж курилося за ними.

— Так про що ото я? — продовжував Джузеппе. — Ага! Про оту сеньйору! Так отож вона, довідавшись про страшне поранення славного кавалера, взяла його — власне, не його, а його понівечене тіло, без жодних ознак життя, — до свого палаццо… І поклала його на власне подружнє ліжко, і почала лікувати… І геть усі засоби лікування до нього вона застосувала, але ніщо не допомагало. І тоді вельми шановна сеньйора, перед красою якої схилялася вся Венеція, — та що Венеція — вся геть Італія! — вигнала зі свого палаццо сеньйора — не буду називати його прізвища, аби ви не подумали, що я марно хвастаюся, — і зробила таке лікування, перед мудрістю й майстерністю якого може схилитися весь-усенький світ…

Попереду показалася якась карета, запряжена четвіркою коней.

Джузеппе припинив свою «правдиву» розповідь, а Клюсик примружився і запитав:

— Цікаво, хто це може бути?

Назустріч швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах; торохтіли колеса, здіймаючи пилюку, і в тій пилюці безсило бігли, задихаючись, троє чоловіків, прив’язані довгими мотузками до карети.

Трохи позаду скакали близько десятка озброєних вояків з надвірного війська якогось польського графа.

— Клюсику, ти бачиш? — показав Джузеппе на карету.

— Бачу!

— Стій! — закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.

Кучер і вухом не повів. Коні несли, мов ошаліли, карета гуркотіла, а позаду бігли прив’язані люди…

— Сакраменто! — зарепетував італієць. — Я вас зараз перестріляю!

Він вихопив пістоль і націлився.

Коні заіржали, віжки натягнулися, завищали колеса — і карета зупинилася. Пов’язані люди попадали в пилюку.

Карета була схожа на якусь хитромудро оздоблену скриню з дорогого дерева й міді. Всі дерев’яні її частини були вкриті тонкою різьбою й полаковані, то там, то тут виблискували позолочені брязкальця. Віконця були не тьмяні, слюдяні, а з справжнього скла.

Щойно карета зупинилася, як дверцята розчинились, і з них визирнула товста червона пика.

— Пся крев! — зарепетувала пика. — Геть з дороги!

— Що він кричить? — запитав Джузеппе в Олександра.

— Що ти і я — собача кров.

— Сакраменто! — заревів Джузеппе. — Клюсику, скажи йому, щоб негайно вилазив зі своєї собачої буди, а як не хоче, то я його й там застрелю! А ще запитай, чому він людей мучить!?

— Геть з дороги! — репетувала пика. — Де моя варта? Заберіть з дороги цих збойників!

А варта якраз набігала. Вершники летіли на п’ятірку мандрівників.

Джузеппе вихопив ще одного пістоля.

Вихопили пістолі й Клюсик, і Йован.

— Графе, — не повертаючи голови, промовив Клюсик. — Ви мрієте, щоб цей народ вас поважав і йшов за вами в похід? Отже, виймайте пістолі.

Олександр промовчав на випад Клюсика, але пістоль вийняв.

Вони зовсім не збиралися стріляти. Те, що за графовою каретою бігли знесилені люди, обурило Клюсика, але він пам’ятав основне Петрове правило: не ув’язуватися в різного роду сварки.

Але саме в цю мить з карети гримнув постріл — і кінь, на якому сидів Джузеппе, захропівши, відскочив убік і впав на передні коліна. Та трієстинець, уже падаючи, встиг вистрелити з обох пістолів одразу. Він перевернувся, скочив — і лиш тоді всі побачили, як полетів через голову вбитого коня передній охоронець і як страшенно загорлав пикатий у кареті.

Супротивники натягли поводи й стали.

— Зброю — на землю! — наказав Клюсик. — Ну?

За репетуванням хазяїна карети нічого не було чути. Клюсик гарикнув:

— Тихо, а то стрілятиму!

Це подіяло одразу. Пан замовк.

— Ач, який слухняненький став! — сказав Яремко Клюсикові. — А то тільки й знав, що люд мучив!

— Зброю — на землю! — повторив Тиміш і вистрелив. Усі побачили, як вилетіла, вибита кулею з рук одного з охоронців карети, шабля.

— Слухаємо пана, — неохоче сказав передній вояк, який упав разом з конем на землю. Він відкинув шаблю вбік.

За ним те ж зробили й інші.

— А тепер вийміть з карети свого пана і перев’яжіть йому рану, — наказав Клюсик. — Хто він, до речі, такий?

— То є славнозвісний граф Лозовицький, пан Болеслав.

Поблідлого пана Болеслава винесли з карети. Куля трієстинця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя.

— Хто вам дозволив, — звернувся Олександр до графа Болеслава, — отак поводитися з людьми?

— Круль Сигізмунд мені дозволив! — гордо відповів граф Лозовицький. — А оце бидло — то мої голдовники, то мої раби! Що схочу, те й зроблю! А всіляких збойників не питатиму!

— Шайтан! — аж заскреготів зубами Йован.

— Бестія! — вигукнув Джузеппе.

Рухом руки Олександр обірвав вигуки своїх товаришів. Пильно подивився на графа і сказав:

— Ваша поведінка не гідна християнина. Ви поводитеся гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза…

— Я граф, а не мурза, а ви — збойницький ватажок!

— А я — граф Олександр Чорногорський! І мені дико бачити, що діється на цій нещасній землі під скіпетром короля Сигізмунда. Дивіться, коли б цей народ не викинув вас зі своєї землі!

— То не є народ! То є розбійники. Вони втікали на Запоріжжя!

— Розв’яжіть людей і підведіть їх сюди!

Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов’язаних і почали їх підводити. Підвівся один