Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

законодавці, страх ніколи не може стати душею правильно організованого суспільства, бо він не творить порядку, а лише прикриває хаос. Де немає свободи, там немає душі і правди. Росія — тіло без життя або, точніше, колос, що живе тільки головою: всі члени його, позбавлені сили, поступово відмирають. Звідси витікає глибока тривога, якесь складне для визначення і тяжке почуття, що охоплює всіх у Росії. Корені цього почуття не в смутних ідеях, не в пересиченості матеріальним прогресом, не в породженні конкурентної заздрості, як у новоспечених французьких революціонерів; воно — вираження реальних страждань, симптом органічної хвороби. Росія, гадається мені, єдина країна, де люди не мають уявлення про справжнє щастя. У Франції ми також не відчуваємо себе щасливими, але ми знаємо, що щастя залежить од нас самих; у Росії ж воно неможливе...»

Це — особливо виразний мотив у Кюстіновій книзі. Він неоднораз звучить на різних її сторінках. І саме це викликало чи не найбільшу злість у його опонентів.

Кюстін не просто діагнозує. Він застерігає, що Росія готує світові страхітливе майбутнє. «Росія — котел із киплячою водою, котел міцно закритий, але поставлений на вогонь, який розгорається дедалі сильніше...» Може статися скажений вибух. І він стався через неповні вісім десятиліть, коли Росією — і не тільки Росією — затрусила революція. При цьому Кюстін звертає увагу на тих, кого назвуть різночинцями. Вони надзвичайно вороже настроєні супроти аристократії. Це може готувати соціальні катаклізми. «Я впевнений, — пише Кюстін, що цей елемент почне прийдешню революцію в Росії». Як, зрештою, воно й сталося.

Кюстін довідується про селянські бунти на Волзі і про жорстокості влади при їх придушуванні. З глибоким подивом слухає твердження про те, що це, мовляв, спричинено польськими агітаторами, котрі підбурюють селян супроти влади. Такі твердження нагадують йому аргументи Вовка з байки Лафонтена. Насправді все набагато глибше й страшніше. «Жорстокість, яку виявляють обидві сторони, говорить нам про те, якою буде розв’язка. Певно, настане вона нескоро: у народів, котрими керують ось такими методами, пристрасті довго бурлять, перш, аніж спалахнути. Небезпека наближається щогодинно, але криза запізнюється, зло здається нескінченним. Одначе ж сьогодні можна передбачити її неминучість, не намагаючись угадати, коли ж саме вона вибухне...»

Що було після появи книги Кюстіна?

Були, як мовиться, громи і блискавки, які мали долетіти від Петербурга до Парижа.

Уявімо собі, що Микола І прочитав усі фрази приблизно такого характеру: «Хоч і неоглядна ця імперія, все ж вона не що інше, як в’язниця, ключ од якої зберігається в імператора». Або ж: «Тому, хто мав нещастя народитися в цій країні, лишається тільки шукати втіхи в гордовитих мріяннях та надіях на світове панування».

Аж такого собі не дозволяли ні Халебський, ні Герберштейн, ні Олеарій, ні Горсей, ні Манштейн. Ще недавній прибічник абсолютної монархії в ідеалі, Кюстін звинувачував Російську імперію в багатьох гріхах, серед яких найголовніший — культ рабства. Здавалося б, парадокс, але зовсім не парадокс, якщо врахувати, що Кюстін — духовний спадкоємець ідей французького Просвіщення. Людська гідність, честь, рівність усіх перед законом та багато інших важливих моментів існування індивіда в суспільстві були для нього не порожнім звуком.

«Треба жити в цій пустелі без спокою, в цій в’язниці без відпочинку, яка іменується Росією, щоб відчути всю свободу, яку мають народи в інших країнах Європи, хоч би який там був прийнятий спосіб правління...»

Це Кюстінів вирок. Якою була відповідь Миколи І з його численними клевретами? Класична відповідь. Ця відповідь справді у канонах російських традицій: книгу Кюстіна в Росії заборонити; заборонити навіть будь-яку згадку про неї. Розгорнули в Європі операцію «Анти-Кюстін». Сценарій її заперечував все, що написав француз й усіма можливими способами компрометували його.

Ясна річ, зі своїми ворохобниками боротися незрівнянно легше. Миколу Новикова було кинуто до Шліссельбурзької в’язниці. Олександра Радищева, автора «Подорожі з Петербурга в Москву», засудили до страти, яку згодом замінили десятилітнім засланням у Сибір. Автора «Філософських листів» Петра Чаадаева (до речі, Кюстін із ним зустрівся під час своєї подорожі) уряд вирішив за найкраще оголосити божевільним. Це було зроблено для того, щоб не привертати увагу суспільства до ось таких, наприклад, тверджень філософа: «У протилежність усім законам людського співжиття Росія рухається тільки в напрямку свого власного поневолення і поневолення всіх сусідніх народів...» Або ще таке спостереження Чаадаева: «Ми, росіяни, завжди мало цікавилися тим, що є істина, і що — неправда».

На такі розправи французький маркіз був для царського двору недосяжним. Отож єдиний сценарій — інформаційна війна. Вербальні атаки.

Швидко з’явилося кілька опусів російських авторів французькою мовою, в яких крізнило бажання авторів відбілити імператора, впіймати автора на фактичних неточностях (зі вони в книжці є, але не вони визначають її зміст і вони зовсім його не заперечують), також виставити Кюстіна в карикатурному зображенні. Граф М. Бутурлін навіть дописався до того, що Микола І буцімто, довідавшися про дуже погану репутацію маркіза у Франції, відмінив усі почесті Кюстіну й відмовився його приймати. От, мовлялечки, й наслідок Кюстін помстився злобним памфлетом!

Характерно, що навіть прогресивні діячі Росії виступали зі звинуваченнями Кюстіна в наклепництві. Скажімо, Федір Тютчев писав в одній зі статей 1844 року: «Книга п. Кюстіна служить новим доказом розумової безсоромності й духовного розтління (прикметної риси нашого часу, особливо у Франції), завдяки яким дозволяють собі ставитися до найважливіших і вельми високих питань більше нервами, аніж розумом; відважуються судити весь світ не так серйозно, як, бувало, ставилися до критичного розбору водевіля». А поет Василь Жуковський в одному з листів кинув на адресу Кюстіна «собака». Він же підбивав В’яземського рознести книгу Кюстіна, бо, на його гадку, не зважаючи на те, що в книзі багато правди, автора треба нагородити ляпасом. Виходить, що Кюстін цього заслужив саме за неї, за правду. Не випадково ж А. Тургенєв прохав В’яземського не слухатися поради Жуковського. Зрештою, всю ту історію — як і чимало інших довкола Кюстінової книги — докладно викладено в нарисі С. Гессена й А. Предтеченського.

Особливо агресивно висловлювалися про книгу француза в таборі слов’янофілів, але характерно, що в критиці декотрих із них прозвучали й конструктивні мотиви — Хом’яков, звинувативши іноземців у зловорожому ставленні до Росії, воднораз звинувачує росіян, котрі раболіпно поклоняються Заходові, а про свою Вітчизну говорять скромними словами. От, мовляв, чужинці, бачачи це, і збиткуються безкарно з Росії та росіян. Воднораз автор закликає своїх співвітчизників вивчати історію та культуру Росії, знаходити в них те, чим вони можуть величатися перед світом, що