Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Розплутати плетіння, позбавлене центру, виявилося не складно. Петлі самі розпускалися, спиці танули, перш ніж до них доходила черга. Із колючками було складніше. Частина перетворювалася на знайомі іскорки і швидко згасла, частина випадала на матеріальний світ, не змінюючи своєї форми. Дивні колючки, так не повинно бути. Напевно, теж краще показати комусь із тих, хто в таких речах розуміється.

Опритомнів біловолосий у той момент, коли Ярослав діловито згрібав колючки на куртку до спійманої спиці. Довго спостерігав за його діями. Потім обережно, намагаючись не привертати до себе уваги, посмикав руками та ногами. Напевно перевіряв, як працюють.

— Я знаю, що ти прийшов до тями, — сказав Ярослав, невдоволено на нього зиркнувши.

Хлопець коментувати його заяву не став. Просто сів.

— Навіть не думай. Я тебе по стіні розмажу. Тоненьким шаром. Я вмію, – попередив Ярослав. А то мало що? Раптом віддячить ударом по голові.

— Я теж вмію, — озвався хлопець.

— Так ти не вмієш. Так тільки дажани уміють і ельфи, та й то не всі.

Хлопець пирхнув. Зневажливо. Не повірив.

— Маг, — визначив професію Ярослава, ковзнувши поглядом. — Жалюгідний недоучка.

— В'якай, в'якай. Подивився б я, як би ти скоро загнувся, не знадобись мені частина сплетіння, що спіймало тебе. Дуже дивна частина, до речі. Може, скажеш, де ти знайшов її? Полегшиш життя всьому магічному світу, та й помстишся частково.

Біловолосий усміхнувся, сердито так.

— Там нікого немає. Там була лише пастка. А помщуся я сам. Замовнику.

— Як страшно, — озвався Ярослав. — Не знайдеш ти замовника. Людина, яка змогла створити щось схоже на цю погань, так просто не попадеться. Він давно знищив усі сліди разом зі своїми помічниками. За такі винаходи навіть не стратять, вважають страту недостатньо суворим покаранням.

— Сторожова сіть, — сказав хлопець.

— Ага, сіть. Здатна зруйнувати світ. Якби ти тут помер, від тебе б і пилюки не залишилося, вона б усе зжерла.

— Тебе не зжере? — зацікавився хлопець.

— Я не збираюся за неї хапатися, — спробував зобразити професійну впевненість Ярослав. — Та й метал чую. Прокляття, сподіваюся, винахідник цієї милої штуки ніде поблизу не сидить у засідці про всяк випадок. Тебе, наприклад, чекаючи. Раптом у нього ще такі голки є. Потрібно щось придумати.

— Придумати?! — здивувався хлопець. — Ідіот. Навіщо ти взагалі вліз не у свою справу? Ніс би тобі відірвати за зайву цікавість.

— Теж мені, зразок розсудливості, — обурився Ярослав. — Ти ким працюєш? Злодій? Шпигун? Чи взагалі найманий убивця? Хоча спробую сам вгадати. Швидше за все, не злодій, нахабний і самовпевнений, злодії з таким характером довго не живуть. Не шпигун точно. Що я шпигунів не бачив? В академії цих шпигунів приблизно половина обслуги та п'ята частина студентів. Бінґо! Ти найманий убивця. Кого ще можна так безкарно вбити. У вашої гільдії не вистачить нахабства поскаржитися магам. Та й реакції для нормальної людини дивні. Ні тобі дякую, ні, будь ласка. Відразу за ніж хапаєшся. І не соромно?

Соромно хлопцеві не було. Він піднявся в повітря, вихопив ніж і метнувся до Ярослава. Рівно три кроки. Або два стрибки. Так само безглуздо.

Схопити за волосся і фізіономією об коліно, щоб не рипався, доки здоров'я не повернеться. Його ж попередили.

Об коліно не вийшло, хлопець зумів вирватися, залишивши Ярославу на згадку пучок волосся.

— Занадто швидко, — оцінив дії Ярослава хлопець, почухавши маківку. — Мабуть, виживеш.

— А ти здохнеш, — огризнувся Ярослав. — Я ж сказав, що по стінці розмажу. Мені тебе не шкода. Мені від початку тебе було не шкода. Тебе врятувати хотів миш. Точніше шахіш.

— У тебе є шахіш?

— Ага.

— Дивно. Ти недоучка.

— Я творець. Творці на все життя залишаються недоучками. Вічно виплітають незрозуміло що. Натомість, у них вибір більший. Творцям не обов'язково дотримуватись усіх правил. Власне, творці взагалі не можуть дотримуватись правил придуманих для майстрів. У творців свій шлях. Чесно кажучи, я навіть основи не бачу. Плетіння бачу, можу легко знайти той цвях, на якому все висить, а стіну, в яку цвях вбитий, роздивитися не можу. Дивно, правда?

— Ніколи не бачив творців, — сказав біловолосий.

— Дивись, доки я не пішов, — милостиво дозволив Ярослав.

— Без мене ти не підеш.

— Думаєш?

— Знаю. Без мене тебе вб'ють.

— Впевнений? — можна подумати присутність напівживого блондина налякає можливих убивць.

— Впевнений. До академії далеко. Тебе можна вбити десять разів. Здалеку.

— Я не піду до академії, — посміхнувся Ярослав. — Я піду до дракона. Тут, за три квартали буде бібліотека та дракон. Думаєш, мене ризикнуть вбивати поряд із драконом?

— Я з тобою, — уперто сказав блондин.

На дракона подивитися хоче, чи що?

— Як охоронець? Не сміши мене. На мою думку, ця роль погано поєднується з твоєю професією. Тобі б про своє життя подбати.

— Я не маю свого життя, — відрізав хлопець. — Ходімо, доки ніхто не прийшов перевірити, наскільки я мертвий.

— Якийсь дивний, — пробурмотів Ярослав. Хочеться хлопцеві прогулятись. Може він намагається віддячити таким чином? Вбивати точно не хоче. Перевірив реакцію та заспокоївся. — Щоб я ще раз послухався якогось гризуна. Ну, не ідіот? І хто мені лікар?

Ярослав згріб усі колючки, загорнув свою здобич у куртку і пішов до сходів. Наразі жодної небезпеки не було. Може її взагалі немає. Хлопець напевно добре поблукав Містом, поки дійшов до цього горища. Навряд чи його скоро вистежать. А коли вистежать, буде пізно. Дракони не втручаються у справи магів лише доти, доки їхні справи нічим не загрожують самим драконам. Винахід, що лежить у куртці, загрожував драконам так само, як і всьому живому.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно