Річард К. Морган - Зламані янголи

Ушкодження чохла — неприємний тривожний знак, який нагадує про смертність, хоч як слабко воно проявляється. Навіть напади ледь помітного болю, що приходять зі старінням, несуть у собі чітке послання з цифрами. Час попереду обмежений.

Кліп-кліп.

Кидь/трісь!

— Хай-й-й!!!

— Гаразд, — я сильно натиснув собі на очі великим і вказівним пальцями. — Я вже прокинувся. У тебе все з щіткою?

Шнайдер передав мені електрощітку. Я начепив на неї нову насадку з ємності, ввімкнув щітку й зайшов у душову нішу.

Давай, вставай.

Коли я вийшов зі спальні в житлове приміщення посередині, Цзян уже трохи заспокоївся. Він стояв як укопаний, злегка погойдуючись із боку в бік, і повільно розмахував руками, відтворюючи захисні прийоми. Він звільнив собі місце, відставивши набік стіл і стільці, які там стояли, та відкрив головний вихід з буду. У приміщення знадвору лилося блакитнувате через пісок світло.

Я дістав з автомата бляшанку армійської амфетамінової коли, потягнув за язичок і трохи відпив, дивлячись на Цзяна.

— Щось сталося? — запитав Цзян, повернувши голову в мій бік за широким, замашним блоком правою рукою. Вночі він рівненько обчикрижив густе темне волосся маорійського чохла до двох сантиметрів. Ця стрижка відкрила важке суворе обличчя.

— Ти цим щоранку займаєшся?

— Так, — напружено вимовив він.

Блок, контрудар, пах і куприк. За бажання він діяв дуже швидко.

— Це вражає.

— Це необхідність, — ще один смертельний удар, мабуть, у скроню, після комбінації блоків, які начебто свідчили про відступ. Дуже непогано. — Всі навички потрібно відточувати. Всі дії потрібно репетирувати. Клинок є клинком лише тоді, коли ріже.

Я кивнув.

— Хаяші.

Рухи трохи сповільнилися.

— Ти його читав?

— Бачився з ним одного разу.

Цзян зупинився і примружено глянув на мене.

— Ти бачився з Тору Хаяші?

— Я старший, ніж здається. Ми прибули разом на Адорасьйон.

— Ти посланець?

— Був посланцем.

Якусь мить він, здавалося, не знав, що сказати. Я замислився, чи не думає він, що я жартую. А тоді він викинув руки вперед, узяв кулак правої руки в ліву руку на рівні грудей і злегка вклонився.

— Такеші-сан, прошу пробачення, якщо образив вас, коли говорив учора про страх. Я дурень.

— Дрібниці. Я не образився. Ми всі поводимося з ним по-різному. Збираєшся снідати?

Він показав на протилежний бік житлового приміщення, де стояв під парусинтовою стіною стіл. На ньому стояла неглибока миска з купкою фруктів і лежало щось схоже на порізаний житній хліб.

— Можна скласти тобі компанію?

— Це було б… Честю для мене.

Коли ми ще їли, прийшов Шнайдер, облишивши те, чим займався останні двадцять хвилин.

— У головному буді збори, — кинув він через плече і зник у спальні. За хвилину вийшов. — За п’ятнадцять хвилин. Суджіяді, здається, думає, що там мають бути всі.

Він знову щез.

Цзян уже майже підвівся, коли я простягнув руку і жестом наказав йому сісти назад.

— Спокійно. Він сказав: п’ятнадцять хвилин.

— Я бажаю прийняти душ і перевдягнутися, — дещо сухо пояснив Цзян.

— Я скажу йому, що ти скоро будеш. Ради Бога, доїж сніданок. Ще пара днів — і тебе вивертатиме, коли ти просто ковтатимеш їжу. Насолоджуйся смаками, поки можеш.

Він знову сів із дивним виразом обличчя.

— Такеші-сан, вам можна поставити запитання?

— Чому я вже не посланець? — із його погляду я зрозумів, що сказав правильно. — Можеш вважати це етичним одкровенням. Я був під Інненіном.

— Я читав про це.

— Знову в Хаяші?

Він кивнув.

— Ну, так, розповідь Хаяші досить близька до дійсності, але його там не було. Тому в нього все це і звучить якось неоднозначно. Він не вважав, що може когось судити. Я був там, і я однозначно можу когось судити. Нас нагнули. Чи справді це хотіли зробити, конкретно не каже ніхто, але я можу тобі сказати, що це не має значення. Мої друзі загинули — справді загинули — без потреби. Ось що має значення.

— Однак ви як вояк, безперечно, маєте…

— Цзяне, не хочу тебе розчаровувати, але я тепер намагаюся не вважати себе вояком. Я намагаюся розвинутися.

— Тоді ким ви себе вважаєте? — його голос залишався поштивим, але сам він напружився й забув про їжу. — Ким ви стали, розвинувшись?

Я знизав плечима.

— Важко сказати. В усякому разі кимось кращим. Можливо, найманим убивцею?

Він вирячив очі. Я зітхнув.

— Вибач, якщо це тебе ображає, Цзяне, але це правда. Тобі, мабуть, неприємно це чути, як і більшості вояків. Людина, надягаючи цю форму, по суті, каже, що відмовляється від права приймати самостійні рішення стосовно всесвіту та своїх стосунків із ним.

— Це квеллізм.

Із цими словами він мало не відсахнувся від столу.

— Можливо. Але це все одно правда, — я ніяк не міг зрозуміти, чому морочуся з цією людиною. Можливо, річ була в його спокої ніндзя, в тому, як сильно його хотілося порушити. А може, річ була лише в тому, що мене рано розбудив його ретельно контрольований убивчий танець. — Цзяне, спитай себе: що ти робитимеш, коли вищий за званням офіцер накаже тобі скинути плазмову бомбу на якусь лікарню, де повно травмованих дітей?

— Є певні дії…

— Ні! — я так підвищив голос, що й сам здивувався. — Воякам не доводиться робити такий вибір. Визирни з вікна, Цзяне. Ти побачиш надворі не лише оту чорну фігню, яка повсюди літає, а й тоненький шар жирових молекул, який колись був людьми. Чоловіками, жінками, дітьми — всіх їх перетворив на пару якийсь вояк за наказом якогось вищого за званням офіцера. Тому що вони заважали.

— Це влаштували кемпісти.

— Ой, я тебе благаю.

— Я не став би виконувати…

— Тоді ти більше не вояк, Цзяне. Вояки виконують накази. Будь-що-будь. Відмовся виконати якийсь наказ — і ти більше не вояк. Ти просто найманий убивця, що намагається змінити умови свого контракту.

Він підвівся і холодно сказав:

— Піду перевдягнуся. Прошу передати капітанові Суджіяді мої вибачення за затримку.

— Звісно, — я взяв зі столу ківі та прокусив його шкірку. — Побачимося.

Я провів його поглядом до іншої спальні, а тоді встав з-за столу й вибрів у ранок, ще жуючи ківі разом з пухнастою гіркою шкіркою.

Надворі поволі оживав табір. Дорогою до буду, в якому мали відбутися збори, я помітив Амелі Вонґсават, яка зігнулася над однією з опор «Наґіні», тим часом як Іветт Крукшенк допомагала їй підняти над землею для огляду частину гідравлічної системи. Вардані спала у своїй лабораторії, а решта троє жінок в результаті опинилися в одному буді — випадково це було чи так було задумано, я не знав. Заявити права на четверте ліжко не