Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

верещали, розмахували шаблями. Хтось плакав, обіперши голови на руках. Інші стояли з відритими ротами, в повному приголомшенні. Та навіть якщо б в середину намету вдарила б блискавка, вона не зробила б такого враження, як слова Дантеза.

— Якщо це правда, — сказав Пшиємський, який єдиний зберіг спокій, — то горе нам, милостиві панове. Наша Величність пишеться як Ioannes Casimirus Rex. Чи то ICR. А повинно бути: Initias Calamitatis Regni!

— Неможливо це… Неможливо… — повторював Одживольський.

— Так говори, пане кавалере. Говори, для чого ж так сталося. Що обіцяв собі Ян Казимир Ваза після цієї зради? Для чого бажав він видати нас на смерть?!

Дантез захитався. Крізь пустелі та випалені степи власної пам’яті він повернувся до тієї миті, коли в каплиці красичінського замку розмовляв з паном Смертю. Чи то з Яном Казимиром, великим князем руським, прусським, мазовецьким, лівонським…

— Король бажає збудувати нову Річ Посполитую. Нове королівство Польщі та Литви, в якім він запровадив би absolutum dominium. Наш пан заздрить Людовікові Сонцеві, цезареві та повелителям Іспанії. Він заздрить навіть Кромвелеві, який є жорстоким тираном і в Англії з своєї волі палить та рубає голови. Однак король Ян Казимир знає, що найбільшою перешкодою в його амбіціях є шляхетський народ Речі Посполитої. А останнім його бастіоном є армія Польської Корони; лицарство, яке може збунтуватися проти короля. Тому наш пан і постановив зрадити вас і видати на погибель козакам. А все це для того, щоб на наступному сеймі потрясти Річчю Посполитою і показати, що коронні лицарі не здатні боронити країну перед ворогом. Тоді сейм дав би йому гроші на військо чужоземного зразка, яке буде слухняним королеві. Ян Казимир хотів замінити лицарську польську кавалерію, гусарію та панцерних іноземним жовніром, а коли вже б мав у руці таку силу, він розпалив би громадянську війну, побив шляхту та зніс би вашу шляхетську вольність. Навічно.

Пшиємський опустив очі.

— Це звучить настільки страшно, що аж… правдиво.

— Бо то і є правда. Що можу підтвердити перед сеймом та сенатом. І перед кожним судом Речі Посполитої.

Собеський провів поглядом по суворих обличчях полковників та ротмістрів.

— Ян Казимир зрадив нас, якби невірних собак, а за кров нашу, що ми за Річ Посполиту пролили, нам смерть запропонував.

— За що?! — простогнав старий Одживольський. — За що нам все це? За мої шрами та сивину? За стільки років служби?

— За політику, — буркнув Пшиємський. — Бо є в Європі така річ, що зветься політикою ясноосвічених монархів та їхніх династій. І в ім’я цієї політики жертвують людьми честі, підсипають отруту до келихів, б’ють у спину кинджалами та замикають в Бастилії. От і ми — коронне лицарство — виявилися зайвими Його Королівській Величності. Але ж, хто буде за нас Річ Посполиту грудями захищати? Німчура та жабоїди, які за срібника до ворожого табору перейдуть?

— Якщо я щось можу сказати, — спокійно промовив Дантез, — то смію стверджувати, що будь-який повелитель в світі скарав би вас на смерть. Чи був би то Людовик, Філіп, Кромвель чи Фридерик. Ви зовсім не пасуєте до їхнього образу світу. Бо ж ви є вільними людьми… Громадянами, що піднімають на трон повелителів та скидають тиранів. Це ви, польські пани, які бажають правити Річчю Посполитою, а не щоб правили вами. І, як такі, ви є смертельною загрозою для кожного повелителя. Його Королівська Величність бажає бути як Людовік Сонце, який сам є панством і усім, що йому належить. Але ж він, однак, не бачить, що саме з волі шляхетського народу прийшлось йому панувати над вільними людьми, які самі бажають встановлювати власні права. І не розуміє він того, що, володіючи з волі шляхетського народу, не мусить він боятися потайного нападу, зради, засідки та підступності, оскільки, навіть якщо хтось проти нього виступить, то на сеймі чи на сеймикові, як вільна людина, але же не плануючи зради, змови чи обману.

— Ранами Христовими питаю, нащо ти все це говориш? Чому не затаїв такої страшної правди? — вибухнув Одживольський. — Краще вже смерть, ніж твої слова!

— Навіть найгірша правда є кращою, ніж життя в обмані. Я нікчемна людина, — глухо промовив Дантез. — Колись я був людиною честі… Однак, мене зрадили і осудили на смерть. Від страху перед шибеницею я відрікся всього, у що вірив. І взявся за виконання цієї огидної місії. Я погодився стати вашим катом. І наробив так багато зла, що… в подальшому вже не бажаю вам брехати. Тим більше, як самі бачите, всі мої інтриги повністю спалилися.

— І пощо ти все це говориш? Нашої милості шукаєш?

— Спілкуючись з вами, пане маршалку… зрозумів я, що ви… є такими ж, як я раніше. І я бачу в вас відбиток того, в що я колись вірив. Я вважав, коли приїхав до Польщі, нібито ви cum barbaris, що то є дикий край поміж Москвою, Швецією та Бранденбургом. Але ж тепер, коли вас пізнав, я стверджую, що ви подібні моїм великим предкам, які згинули від стріл з англійських луків та цісарських аркебуз під Азенкуром та Павією, у війнах та бунтах. Ви є останніми лицарями цього світу. І навіть одяг у вас лицарський… І голови ви підголюєте, як наша давня шляхта.

— Не треба нам тут кадити, рейтузнику, — холодно промовив Пшиємський. — А за те, що сам учинив, тебе чекає сеймовий суд. А потім — можливо, кат з мечем. І тепер немає часу на компліменти, пане французе. Краще вже доручи душу Богові. І молитву якусь промов, добре раджу.

— Я прошу тільки однієї милості.

— Слухаю.

— Якщо дійде до необхідності битися, я хотів би… стати до бою на вашому боці. І хотів би у смертній сорочці, без зброї.

— Не можу того дозволити!

— Ваші милості, — прошепотів Собеський, — але ж він розказав нам усе. А на додаток, врятував мені життя в битві. Проявимо милість до нього!

Полковники зашепотіли між собою. Пшиємський тихо зітхнув.

— Якщо дійде до битви, в якій стануть вирішатися долі всіх нас, я дозволяю, щоб ти став до бою поряд з його милістю, паном Собеським.

Дантез поклонився до самої землі.

— А до того часу ти, мил’с’дар, залишишся під вартою.