Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

до оберста Броха. Кроль мусив ще раз повторити свою оповідь. Він не бачив обличчя начальника оборони Тольберга, лише коли скінчив, на нього глянули холодні, байдужі очі.

— Ви заслужили на евакуацію, — сказав Брох, — якщо вас не було в списку. — Це прозвучало як насмішка. — Що ви думаєте про це, Бруннер?

— Думаю, що я знаю, хто цей офіцер, — сказав штурмбанфюрер. — Ви теж знаєте, пане оберег.

— Хто?

— Клосс, так, саме він.

— У вас немає доказів…

— Але будуть, — Бруннер поглянув на годинника й пішов до дверей. — Я беру людей і їду на завод.

— Стривайте, — Брох щось хотів сказати, може, дати інший наказ, але передумав. Потім, коли вони вже виходили, він додав: — Я не вірю, не вірю, що це Клосс… — І знову схилився над картою.

Вантажні машини з есесівцями чекали вже перед штабом. Бруннер і Кроль сіли до легкової машини: вони їхали мовчки, без світла, через безлюдне місто. Панувала тиша, замовкла артилерія, прожектори не розсікали променями темне небо. Вони проїхали заводську браму, есесівці вже вистрибували з машин, оточували цехи щільним ланцюгом. Бруннер давав накази. Кроль почув: “Відпустіть вартового, зробіть засідку біля входу. Далі знаєте…”

Вони увійшли до великого цеху. Бруннер вів есесівців, які відразу кинулися до людей, мов собаки, спущені з ланцюга.

— До стіни, до стіни! — пролунав крик. — Німці всередину, решта до стіни.

Есесівці били робітників прикладами, кидали на підлогу, швидкими, вправними рухами обмацували чоловіків. Вони кричали, але в страшенному гаморі слів не можна було розібрати… Кроль подумав, що так, либонь, виглядає пекло. Бруннер, який стояв поруч з ним, уважно стежив за діями своїх підлеглих. Раптом він вихопив з кобури пістолет і двічі вистрелив… Пролунав крик, потім залягла тиша, принаймні Кролю здавалося, що тихо, бо він почав чути. У цеху вже був лад. Робітники стояли біля стіни, позакладавши руки на потилицю, а посередині, в гурті німецьких майстрів та інженерів, Кроль побачив свого брата.

— Ходімо, — сказав Бруннер. І відразу додав: — Показуйте.

Кроль не знав, що й це ще на нього чекає. Він ледве йшов, дуже повільно, цюкаючи ціпком по підлозі.

— Тих, кого ви згадували, — наказував Бруннер. — Але ж і так усі…

— Показуйте… — різкіше повторив штурмбанфюрер.

Кроль мусив це зробити, мусив бути послідовним. Спочатку він побачив обличчя поляка Огнівка: зі щоки, розтятої ударом приклада, стікала кров.

— Цей, — сказав Кроль.

Потім був француз Левон з блідим обличчям, росіянин Толмаков, що плював кров’ю, нарешті Івонн. Кроль змушений був показати на неї, бо згадував її, коли розповідав про все Бруннерові.

— А ваш брат?

Він хотів сказати, що штурмбанфюрер знає майстра Кроля, але все-таки підійшов до гурту німців.

— Цей.

— Я, — сказав Ян Круль, — ти, брудна ганчірко…

Бруннер ударив його по обличчі. Есесівці відвели усіх до сторожки. Тут штурмбанфюрер теж поставив їх до стіни й мовчки ходив по кімнаті, ніби хотів, щоб його добре запам’ятали, закарбували в мозку його обличчя, перш ніж почнеться допит…

Він зупинився перед Огнівком.

— Прізвище? — гаркнув він.

Огнівек мовчав.

— Прізвище! — повторив Бруннер лагідно і, не отримавши відповіді, ударив прикладом автомата. Огнівек поточився й упав…

— Облий його водою, — наказав штурмбанфюрер есесівцеві. Бруннер підійшов до Кроля.

— Ти знаєш, що на тебе чекає?

— Знаю.

— У нас вмирають поволі.

— Я вмиратиму поволі.

— Міг би й швидше… Як звуть офіцера, з яким ти злигався?

— Я не знаю жодного офіцера.

— Мені тебе шкода. Невдовзі ти говоритимеш інакше.

— Я не говоритиму.

Знов удар прикладом. Ян Кроль захитався, але не впав.

— Це лише вступ, — сказав Бруннер, — лише звичайний початок.

Він підійшов до француза Левона.

— Що тобі казала полька, служниця Глассів?

— Я не бачив її.

— Кроль, повторіть йому. Підійдіть, пане, ближче. Альфред Кроль підійшов. Він говорив через силу.

— Вони домовилися про час, — казав Кроль. — Дівчина повинна була прийти сюди з німецьким офіцером.

— Як звуть цього офіцера? — гаркнув Бруннер.

— Я не знаю, — шепнув Левон.

Штурмбанфюрер підійшов до Івонн.

— Це твоя дівчина? Подумай, що з нею можуть зробити, якщо ти не говоритимеш. — Бруннер узяв Івонн за підборіддя. — Подумай, що на неї чекає.

8

Було близько другої ночі, коли Клосс підійшов до віконця Басиної кімнатки. Вілла Глассів була оповита темрявою, на вулиці, за якою він довго спостерігав, перш ніж штовхнути хвіртку, порожньо й спокійно. Сержант Косек — і досі в мундирі есесівця — лишився перед будинком.

Дівчина вже чекала.

— Усе гаразд, — сказала вона, коли вони вийшли на вулицю. — Я розмовляла з Левоном, переказала йому завдання. Вони будуть готові на другу тридцять.

— Ти була на заводі? — запитав Клосс.

— Ні. Ми зустрілися біля дірки в мурі.

— За тобою ніхто не стежив? Ніхто за тобою не йшов?

— Ні, — сказала вона. — Напевно, ні.

Клосс подивився на годинник. Вони повинні підійти до заводської брами рівно о другій тридцять. Часу було вдосталь, навіть з невеличким запасом…

— Наші мають вже почати, — шепнув сержант.

— Сподіваюсь, що ми скоро їх почуємо. — Клосс уповільнив ходу.

Чи добре підготувала операцію заводська організація? Може, — опосіли його враз сумніви, — треба було раніше проникнути на територію заводу? Йому раптом здалося, що він припустився якоїсь помилки, чогось недогледів…

— Від кого, — звернувся Клосс до Басі, — ви довідалися про план евакуації заводу?

Дівчина вже не приховувала прізвища.

— Від майстра Яна Кроля.

— Німець?

— Походить з поляків.

Який жаль, що було так мало часу! Що не міг він побачити цього Кроля, побалакати з людьми на заводі.

Бася вела вузенькими вуличками, потім вони дійшли до провулка, що межував із заводським муром. Усе було тихо, і ця тиша починала непокоїти Клосса. Небо трохи посвітлішало: на півночі, над морем, воно здавалося зовсім білим. Вони підходили до сторожки…

— Косек, — сказав Клосс. — Відстанете від нас на кілька кроків, якщо скоїться щось несподіване, тікайте… А потім самі знаєте…

— Слухаю, пане майор.

Вони зупинились, озираючи браму. Порожньо, тихо, ні сліду варти.

— Гаразд, — зітхнула Бася. — Ходімо… Зняли вони вартового.

— Де ж вони? — шепнув Клосс. — Ніхто не лишився біля брами? Повернулися всередину?.

Але Клосс пішов. Розстебнув кобуру, зняв запобіжник на пістолеті. Коли він опинився напроти сторожки, в-за кущів, що росли вздовж дороги до заводу, вихопилися есесівці. Вони накинулися на Клосса, він не встиг навіть вихопити пістолет, а від удару прикладом у потилицю поточився й упав на стежку… Заторохтіли автоматні черги. Це Косек, всупереч наказу, відкрив вогонь. Есесівці вже вибігали на вулицю. Троє з них тягли Клосса в напрямку цеху, двоє вели Басю, решта оточувала Косека, припертого до муру. Сержант кинув гранату. Есесівці відскочили, потім знову